Читати книгу - "Танок з драконами"

і на краще. Що повільніше ворушитиметься Залізний Престол, то довший час матиме «Дружина», щоб зібрати сили і залучити до справи союзників.

— На Естермонті мають бути кораблі. Це ж острів. Хальдоне, надішли листа Мандригулі — хай залишить у замку залогу і везе решту людей на Пізьму. Якщо має вельможних бранців — хай візьме з собою.

— Слухаю волі мосьпана. Так сталося, що дім Естермонт має родинні зв’язки з обома королями. А отже, хороших заручників.

— Хороші викупи! — бадьоро додав Галайда Гаррі.

— Час нам вже послати по принца Аегона, — оголосив князь Джон. — Тут, за мурами Грифонового Сідала, йому буде безпечніше, ніж у таборі.

— Я вишлю кінного гінця, — мовив Франклин Буйцвіт, — але хлопець не вподобає думку сидіти в безпеці, кажу вам. Він хоче варитися у самій гущавині.

«Як і всі ми в його віці» — подумав князь Джон, пригадуючи себе.

— Чи настав уже час підняти його прапор? — запитав Горох.

— Наразі ще ні. Хай Король-Берег думає, що то лише князьок-вигнанець повернувся додому, винайнявши сердюків, щоб змагатися за своє родове право. Стара, добре відома справа. Я навіть напишу королю Томену, попрохаю пробачення і повернення земель з титулами. Хай пережує, поміркує. А поки вони смикатимуться і бентежитимуться, ми таємно розішлемо звістки нашим можливим прихильникам у штормовому краю та Обширі. А також у Дорні. — То був найголовніший крок. Дрібніше панство могло приєднатися до справи з переляку чи надії вхопити ласий шмат, але лише великий князь дорнійський мав силу і снагу кинути виклик домові Ланістер з союзниками. — Над усіх інших ми маємо навернути до себе Дорана Мартела.

— Оце вже навряд! — відповів Стрікланд. — Дорнійський лякається власної тіні. Зухвалість та рішучість — це не про нього.

«Не більше, ніж про тебе.»

— Так, великий князь Доран — людина сторожка. Він ніколи не приєднається до нас, не маючи певності в перемозі. Щоб переконати його, ми маємо показати силу.

— Якщо Пик та Водограй упораються з дорученим, ми матимемо в руках майже усю Пізьму, — зауважив Стрікланд. — Чотири замки за стільки ж днів — як на мене, гучний початок. Та ми досі зібрали лише половину потуги. Треба дочекатися решти людей. Коней нам теж бракує, і слонів. Я кажу: треба чекати. Збирати силу, перетягати на свій бік дрібних володарів. Хай Лисоно Маар усюди розішле шпигунів — рознюхати усе, що можна, про наших ворогів.

Конінгтон кинув на опасистого отамана-полковника холодний погляд. «Цей ватажок — аж ніяк не Чорносерд, не Лихий Булат, не Маелис. Він чекатиме, доки скрижаніють сім пеклів, аби не натерти зайвого мозоля.»

— Ми не на те перетнули півсвіту, щоб сидіти і чекати. Наша найкраща надія — вдарити сильно та швидко, перш ніж у Король-Березі дізнаються, хто ми такі. Я маю намір захопити Штормолам. Це майже нездоланна твердиня і останнє володіння Станіса Баратеона на півдні. Коли вона буде в наших руках, ми матимемо надійний прихисток, куди при потребі зможемо відступити. До того ж опанування Штормоламу покаже нашу силу.

Старшина «Золотої Дружини» перезирнулася.

— Якщо Штормолам досі у руках вірних Станісові людей, то ми забиратимемо замок не в престолу, а в нього, — заперечив Брендель Бирн. — Чому б натомість не укласти з ним союз проти Ланістерів?

— Станіс є Робертовим братом, того самого лукавого поріддя, що стало руїною дому Таргарієн, — нагадав йому Джон Конінгтон. — А до того ж він за тисячі верст звідси, разом із тим жалюгідним військом, яке йому ще лишилося. Між нами лежить увесь обшир держави. Півроку пішло б на те, щоб лише знайти Станіса. А знайшовши, яку поміч ми з нього матимемо?

— Коли Штормолам такий нездоланний, як ви хочете його здолати? — запитав Мало.

— Хитрістю та підступом.

Але Галайда Гаррі Стрікланд не погоджувався.

— Я кажу: треба чекати!

— То й почекаємо. — Джон Конінгтон підвівся. — Десять днів. Але не довше. Саме стільки часу забере підготуватися. Вранці одинадцятого дня ми виступаємо на Штормолам.

Принц прибув до них за чотири дні на чолі батови з сотні кіннотників. Позаду тупотіло трійко слонів. З принцом була і пані Лемора, знову вдягнена у білі септині шати. Попереду їхав пан Роллі Ходикачка; з плечей його струменіло сніжно-біле корзно.

«Надійний чолов’яга, вірний друг, — подумав Конінгтон, дивлячись, як Качур спішується, — але не гідний місця у Королегвардії.» Він щосили намагався відрадити принца дарувати Ходикачці біле корзно, наполягаючи, що цю честь варто притримати для воїнів гучнішої слави, чия відданість додасть блиску їхній справі, і молодших синів славного панства, чия підтримка їм знадобиться у майбутній боротьбі. Але малий не вгавав.

— Качур загине за мене у скрутну годину, — казав він. — Більшого від лицаря моєї Королегвардії мені не треба. Якби я хотів сина вельможного князя при гучній вояцькій славі — то взяв би Крулеріза.

«Принаймні я переконав його лишити шість інших місць вільними. Інакше Качур вже вів би за собою шістьох каченят, що змагалися б один з одним у сліпій вірності.»

— Супроводьте його милість до моєї світлиці, — наказав князь. — Негайно.

Та принц Аегон Таргарієн був далеко не той згідливий хлопчина, що носив прізвисько Молодий Гриф. Трохи не година минула, доки він нарешті з’явився у світлиці з Качуром при боці.

— Князю Конінгтоне, — мовив він, — мені дуже припав до смаку ваш замок.

«Землі твого батька чарують красою, казав він. Срібне волосся летіло за вітром, очі блищали темним порфіром, темнішим за очі цього хлопчика.»

— Мені він теж до смаку, ваша милосте. Прошу сідати. Дякую, пане Роллі, у вас ми наразі потреби не маємо.

— Ні, я хочу, щоб Качур лишився. — Принц сів. — Ми говорили зі Стрікландом та Буйцвітом. Вони розповіли про задуманий вами напад на Штормолам.

Джон Конінгтон спробував не показати свого гніву.

— Мабуть, Галайда Гаррі переконував вас почекати?

— Авжеж, — кивнув принц. — Але я не чекатиму. Гаррі — боязкий перестарок, який навіть своєї тіні лякається, хіба не так? Ви ж, пане князю, як на мене, маєте рацію. Я погоджуюся, що Штормолам треба взяти… з одним лише застереженням. Похід на нього очолю я сам.

Божа жертва

На околиці, де село, напевне, колись випасало худобу, королевині люди будували вогнище.

«І де ж тепер та