Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ці також мають свою дату? — хмикнув Вістович.
— Невідомо. Але вони мають ідею: мовляв, кожна людина грішна й мусить очиститися.
— Як саме?
— Вогнем.
— З власної волі?
Франк розвів руками.
— Не пам’ятаю.
— Гаразд, і на тім дякую, — Вістович підвівся й поклав на стіл гроші за випивку. — Мені пора.
— Чекайте, — до журналіста повернулася звична нервовість, — ви також обіцяли мені інформацію!
— Он як? Не пригадую.
— Як же не пригадуєте?! Минулого разу ви обіцяли розповісти більше про жінку, з якою перед смертю бачився Лютке. Фрау N! Ви мені винні, Вістовичу!
Комісар ледве стримався, щоб не скипіти. «Сраний ти комуняко», — подумав він, але промовив інше:
— Якби не я, зараз би вас жерли тюремні воші, пане Більмере. А оскільки ви тут і п’єте за мій рахунок, то, гадаю, ми квити. Всього найкращого.
На цих словах вийшов рвучким сердитим кроком.
— Бісів лівак, — промимрив уголос. На вулиці, як і минулого разу, чоловік з насолодою вдихнув свіже повітря.
Дивом упіймавши останній фіакр, комісар дістався до двірця, де за чверть години сів у поїзд в напрямку Шпандау. Тут, втомлений як пес, Вістович подався до кнайпи Макса Баума, де сподівався на ситну вечерю й кухоль доброго пива. Отримавши і перше, і друге, комісар нарешті зітхнув із полегшенням.
— Важкий день, пане Вістовичу? — запитав співчутливо Баум.
— Препаскудний, — відповів той.
— Не знаю, чи втішу, але маю для вас записку, — він простягнув йому запечатаний конвертик, — це від вашої дружини.
Вістовичу відняло мову.
— Гарна жінка з таким же акцентом, як у вас. Приходила вдень і попросила передати це вам, — поспішив сказати господар.
— Але звідки в біса ви знаєте, що вона моя дружина? — оторопіло запитав комісар. — Ця жінка так назвалася?
— Ні, але запитуючи про вас, називала то «паном Вістовичем», то просто «Адамом»... — трохи розгублено пояснив Баум. — Даруйте, я зовсім не пхаюся...
Господар підняв руки, мов солдат, який здавався в полон.
— Все гаразд, — заспокоїв його комісар, — маєте надзвичайну спостережливість.
— Налити вам ще? — він кивнув на порожній кухоль.
— Не відмовлюся, — погодився комісар. І коли той приніс йому нову порцію прохолодного й густого Weizenbier[36], запитав: — А скажіть-но мені, пане Бауме, чи збереглися у вас старі газети? Хоча б річної давності?
— Та скільки завгодно, — промовив господар, — вже й не знаю, де подіти цей непотріб.
— Віддайте мені.
— Ви серйозно?
— Цілком.
— Але нащо вони вам?
— Шукаю одну річ.
— Он як! — в очах Баума спалахнули вогники зацікавлення. — Що ж, радо допоможу. Може, якось навіть розкажете, в чому річ.
— Принагідно, — кивнув комісар.
Коли господар зник у своїй комірчині за шинквасом, Вістович відкрив конверт і дістав із нього записку. «Адаме, я все ще живу в полоні страху і невідання. Чи є в тебе новини щодо тієї справи? Заради Бога, повідом мене... Анна», — писала йому актриса. Прочитавши, він вклав листок назад у конверт і заховав до кишені. За кілька хвилин знову з’явився Баум, несучи в руках два зв’язані пакунки.
— Ось, — видихнув він з полегшенням, кладучи їх під ноги Вістовичу, — тепер це добро ваше.
— Красно дякую, — приязно усміхнувся комісар. Він заплатив за вечерю і, взявши пожовклий архів, подався до свого помешкання.
У своїй прохолодній кімнаті йому страшенно захотілося спати, проте, пересиливши себе, Вістович заварив міцного чаю і взявся до роботи. Навряд чи він знав достеменно, що шукає в старій пресі, проте вже за годину почав обводити олівцем заголовки та фрагменти тексту, які привертали його увагу.
«Brandenburger Zeitung» від 12 листопада 1904 року.
«Страшна загибель відомого мецената!
У четвер, 10 листопада, сталася трагедія, яка наповнює наші серця гірким жалем і смутком. У своїй віллі в Потсдамі згорів живцем знаний жертводавець, справжній аристократ та впливовий політик барон фон Лютцендорф...»
«Die Post» від 4 грудня 1904 року.
«Опального російського вельможу допитали в поліції!
Граф Дємідов, який три місяці тому прибув до Берліна й одразу ж попросив політичного притулку, мусив сьогодні давати пояснення слідчим. Як повідомляють у поліції, причиною допиту була його діяльність на батьківщині. Рішення про статус перебування графа в Німецькій імперії досі не прийнято...»
«Die Post» від її січня 1905 року.
«Власниця мистецької галереї вчинила самоспалення!
Фрау Заславська, відома в Ляйпцизі колекціонерка полотен, скульптур та інших витворів мистецтва, в жахливий спосіб наклала на себе руки. Тамтешня поліція повідомляє, що вночі проти п’ятниці 8 січня жінка спустилася у пивницю свого будинку, облила себе гасом і підпалила. Що спонукало її до такого кроку, наразі невідомо. Фрау Заславська мала гарні стосунки з чоловіком і дітьми, не мала боргів, а мистецький ґешефт ішов у неї цілком успішно...»
«Berliner Zeitung» від 5 лютого 1905 року.
«Оголошення!
Приватні консультації і заспокійливі бесіди пропонує граф Дємідов.
Як жити в очікуванні кінця світу. Як досягти духовної рівноваги та очиститися від мирського бруду тощо».
У весняних номерах нічого незвичайного Вістович не помітив. У літніх говорилося про чимало пожеж, але всі вони були зумовлені надміру спекотною погодою. У вересні в астрономічну обсерваторію поруч із Шарлоттенбургом вдарила блискавка. Людей всередині не було, тож обійшлося без травм і смертей. Але все обладнання згоріло дощенту.
Далі знайшлися вже знайомі Вістовичу статті про вбивства Фелікса Ціммермана неподалік Позена і Штефана Дрезена в Берліні. Згодом повідомлялося, що двоє загиблих були добрими друзями. Поруч з їхніми фотографіями розмістили світлину, на якій комісар Лютке опитував можливих свідків. Під ними підпис: «Справу веде один із найкращих слідчих Кріпо».
Комісар задрімав лише під ранок, але прокинувся о восьмій і, привівши себе до ладу, одягнувся й вийшов з будинку. Швидким кроком він минув ще зачинену кнайпу Баума, потім парк і врешті зупинився перед будинком, в якому мешкала Анна. Вістович трохи затримався перед дверима, щоб перевести подих, а тоді постукав. Чекати довелося довго. Вістович вже вирішив, що Анна та її подруга
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Готель Велика Пруссія», після закриття браузера.
