Читати книгу - "Vivat Academia!"

скрикнув хлопчина. В маршрутці ось-ось мав зчинитися хаос. Часу не було.

— Це не твій тато, — сказала Ляна, наставляючи на істоту власну руку. Власне серцебиття здавалося дівчині таким голосним, що оглухнути можна.

На мить Ляна заплющила очі.

…В мене — утома, а в тебе — весь світ, в тебе — любов, а у мене — лиш хіть, вічність прийняти — зневажити мить, зараз і тут: прощавай чи прийми…

Візерунок було накреслено, і Ляна приготувалася до болю.

Але болю не було.

— Незабаром наша будеш, Озерна Діво, — сказав чоловік-істота за секунду до того, як виразно видиме червоне плетиво врізалося йому в груди, обплутало і почало спалювати заживо. Це був неочікуваний ефект — Ляна на нього не розраховувала. Зазвичай візерунки лишалися невидимими. — Ти тільки почекай…

Істота спопеліла вмить, та із Ляною залишилася остання крива посмішка потвори.

«Істоти не бояться померти».

— Таааааату! — хлопчик не розумів. Але Ляні його розуміння і не було потрібне.

— Вікна! — нагадала дівчина людям, котрі досі не спромоглися нічого зробити для власного порятунку. — Підемо! — смикнула хлопця за плече лівою рукою. — Слід вибиратися, доки ще можна!

— Я нікуди з тобою не піду, — незважаючи на схлипування, дитина відповіла розбірливо. — Ти вбила мого тата.

У погляді хлопчика була ненависть.

— А-а-а, — задумливо протягнула Ляна. — Ну, тоді ти точно на мене не образишся.

Ритуального ножа Ляна вже півроку як не мала — з того часу, як загубила його у Чорному Секторі. Втім, їй він і не був потрібен. Тепер для креслення візерунків вона використовувала пальці власних рук. Здебільшого лівиці — результат після використання правиці завше був несподіваним.

Зараз знімати ліву рукавичку просто не було часу. Ляна швидко накреслила найпростіший візерунок запамороки пальцями правої руки і легенько вдарила хлопця цими пальцями по голові. Очі дитини затуманилися. Ляна схопила хлопчика і потягнула його до лобового скла.

Вставши на крісло водія і трохи прихиляючись, дівчина з усієї сили вгатила у скло правою ногою у міцному черевикові з металевими вставками. Потім — лівою. Ще. І ще.

Не замислюючись над власними відчуттями. Не даючи собі шансу отямитися і відступити.

Вона мала вибратися.

— Поможіть їй! — пролунав чоловічий голос десь на периферії Ляниної свідомості. Скло нарешті тріснуло, в ньому утворився отвір, крізь який почала заливатися вода. Власне, вона і так уже з надзвичайною швидкістю затоплювала маршрутку.

Кількома ударами ніг розширивши отвір (і пришвидшивши прибування води), Ляна виштовхнула у нього невелике хлоп’яче тільце, а тоді і сама вибралася. Річкова вода видалася дівчині крижаною, одяг просякнув умить і почав приставати до тіла, проте тепер Ляна почувалася у своїй стихії. Вона завжди некепсько плавала. Коли навчилась і від кого — не пам’ятала, але, одного разу пішовши з Елою на пляж, перепливла цю, найбільшу у Місті, річку за лічені хвилини. Щоправда, течією Ляну тоді досить далеко віднесло… І вона ще ніколи не плавала із вантажем.

«Я виберуся».

Зціпивши зуби і не озираючись на маршрутку, Ляна міцніше ухопилася за хлопчика. Тримаючи голову дитини над водою, дівчина попливла до берега.

З мосту почулося завивання сирен. Дорожній патруль прибув, мабуть. Рятувальників вони ще не одразу й покличуть, у тих, в маршрутці, шансів небагато… Не всі ж вони вміють плавати.

«Не моя справа».

Хлопчик важив, здається, тонну. І легше із кожним наступним гребком не ставав. Ляна почала вибиватися із сил. Черевики тягнули до дна, а зняти їх у воді дівчина не могла — розшнуровувати задовго довелося б.

Промайнула думка: а пристрій зв’язку, мабуть, у воді відімкнувся. Навіть на допомогу нікого не покличеш. Кредитка-то вціліла, що їй зробиться… Лише кому вона зараз потрібна.

«Я виберуся».

Затримуватися задля того, щоб щось пояснювати патрульним, Ляна не хотіла. Тож приготувала у свідомості ще один-другий візерунок, доки пливла. Це дозволило відволіктися від утоми у напружених м’язах: раніше Ляна завжди так робила, коли мусила пропливти набагато більше, ніж могла. Тренувалася.

Де і коли вона тренувалася, дівчина не пам’ятала.

Коли ноги Ляни сягнули дна, вона полегшено зітхнула. Дійшла до берега, тягнучи за собою дитину. Потім зняла-таки рукавицю, яка залишилася, накреслила приготовані Слова над хлопчиком у повітрі — і ледве не закричала.

Біль у правій руці повернувся. Його не було, тільки коли Ляна креслила візерунки власне правицею.

Зціпивши зуби, дівчина перечекала, доки біль ослабне, а тоді неголосно сказала:

— То був не твій батько. Твій батько чекає вдома. Зараз ми підійдемо до патрульних, і ти розповіси, як сам виплив з річки. Згода?

Чекаючи на відповідь, Ляна почала викручувати на собі сорочку. Штани таких заходів не потребували. Вони щільно приставали до тіла, і вода з них майже не стікала.

А от воду із черевиків вилити не завадило б. Інакше Ляна і надалі буде ходити, чвакаючи та лишаючи по собі мокрі сліди. Такими темпами її помітять, незважаючи на всі запамороки.

Ляна нахилилася і потягнулася до шнурівки на лівому черевикові. Від води шнурки стяглися сильніше і розв’язувалися проблематичніше, а втім, дівчина знала, що впорається.

Тим часом хлопчик розплющив очі.

— Я сам виплив… Але я плавати не вмію, — сказав невпевнено, заперечуючи Лянину версію того, що відбулося. — І… хто тоді був там? — вказав рукою за спину дівчини, мабуть, на маршрутку. — Якщо не тато, то хто?

— Істота, — озвалася Ляна, виймаючи ногу з черевика і перевертаючи його над землею. — Істота лісу.

Щиро кажучи, щодо цього дівчина мала певні сумніви. Чоловік-істота був подібний до людей, і очі його були чорними — якості, що у істот лісу рідко трапляються. До того ж, лісові потвори не можуть полишати своє помешкання на тривалий час. А от істоти Чорного Сектору…

Проте істоти Чорного Сектору не можуть діяти удень із такою швидкістю. Навіть у себе вдома. А лісові потвори — будь ласка, для них що ніч, що темний день — різниці нема. Якщо сьогодні був темний день, теорію можна вважати підтвердженою.

У свідомості зринув порізаний язик істоти. Навіщо?! Подібного безглуздя не робили ані потвори лісу, ані мешканці Чорного Сектору. Принаймні, так Ляна вважала до сьогоднішнього дня.

Згадка про язик істоти посилила відчуття голоду — воно остаточно прокинулось і вимагало віддати йому належне. Такими темпами доведеться шукати ще одну роботу — зарплатні на тій, що її Ляні порадила Літа, скоро на їжу не буде ставати. І це все на додачу до навчання. Може, в райони беззаконня піти?…

«А чому б і ні».

Звісно, вирушати у райони беззаконня для постійного проживання, як Віра,