Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

не помічав», — так одна творча особистість, яка саме перебувала у процесі мистецького відновлення, описувала свої даремні намагання досягнути такого успіху, за який сім’я її нарешті похвалила б. «Якого масштабу не були б мої досягнення, на них ніколи ніхто не зважав. Проте завжди знаходили щось, що було не так. Коли в атестаті були всі п’ятірки і одна четвірка, то лише четвірка заслуговувала на увагу».

Цілком природно, що юні митці намагаються привернути увагу батьків за допомогою своїх досягнень, чи то негативних, чи позитивних. Проте коли вони щоразу стикаються з байдужістю чи гнівом, то з часом усвідомлюють, що не існує такої кістки, яка б викликала батьківське схвалення.

Часто творчих людей також намагаються зганьбити. Завдяки цьому ми починаємо вірити, що творити — це ненормально. Проте ми дуже швидко забуваємо, як дійшли до такого висновку. Ховаючись під нашим «нічого страшного», сором продовжує жити і вичікує, щоб обпекти нас при першому ж намаганні щось зробити. Нам стає соромно навіть від того, що ми лише намагаємося творити.

Саме тому молоді режисери зазвичай так і не надсилають свої чудові фільми для відбору на кінофестивалі, де їх могли б помітити; тому хороші романи знищують або ховають у віддалених шухлядах. Ось чому драматурги не надсилають у театри свої п’єси, а талановиті актори не приходять на прослуховування. Саме тому творчим людям соромно зізнатися у своїх мріях. Сором, який ми пережили в дитинстві, знову активізується усередині нас, коли ми стаємо дорослими, тому що митець всередині нас — це завжди дитина. І тому ми соромимося творити.

Ми не займаємося мистецтвом, постійно боячись, що нас потім будуть критикувати, а критик, який ставить запитання «Як ти міг?», цілком може змусити митця почуватися осоромленою дитиною. Друг, який, бажаючи допомогти, висловлює свої конструктивні критичні зауваження письменнику-початківцю, може мимоволі переконати його більше не писати.

Не зрозумійте мене неправильно. Не завжди критикувати — означає соромити. Насправді, навіть найжорсткіша критика, якщо вона обґрунтована і справедлива, може вказати автору на новий спосіб вирішення проблеми і викликати його «Ага!». Критика завдає шкоди, коли принижує, ображає, висміює і засуджує. Вона часто буває агресивна і розпливчаста, проте її судження важко спростувати. Це і є деструктивна критика.

Присоромлений такою критикою митець може зайти у глухий кут у своїй творчості і перестати представляти свої роботи широкому загалу. Прискіпливий друг, учитель, критик — як і батьки-перфекціоністи, які доскіпуються до кожної коми — гасять ентузіазм молодого митця, який тільки-но почав робити перші кроки.

Чи це означає, що критики потрібно уникати? Ні. Це означає, що потрібно навчитися вибирати, коли і де шукати правильної критики. Ми, митці, повинні навчитися розрізняти коли і чия критика доречна. Дуже важливо не лише те, хто критикує, а і те, коли це відбувається. Першу чернетку варто показувати лише найлагіднішому і найбільш проникливому другу. Буває, що зародок хорошої роботи може розпізнати лише людина, яка також займається мистецтвом.

А недосвідчений чи різкий критик може не лише не створити сприятливе для росту зародка довкілля, а й знищити його.

Ми, як митці, не можемо контролювати всю ту критику, яка звучатиме у наш бік. Ми не можемо зробити професійних критиків адекватнішими, поблажливішими чи конструктивнішими. Але ми можемо навчитися утішати свою творчу дитину, коли вона стикається з несправедливою оцінкою; ми можемо навчитися вибирати друзів, яким не страшно вилити душу. А ще можемо навчитися не вдавати, що все гаразд, і не приховувати своїх почуттів, коли наші творіння піддають нищівній критиці.

Мистецтво вимагає безпечного середовища. За ідеальних умов митець знаходить таке середовище спочатку в сім’ї, потім у школі і далі у спільноті друзів і рідних. Але в реальності такого майже не буває. Тому нам як творчим людям потрібно самим створювати це безпечне середовище. Ми повинні навчитися захищати свою внутрішню творчу дитину від безчестя. А це можливо, лише позбувшись дитячого сорому — чи то виливши його на сторінку, чи поділившись із другом, якому довіряємо і який нам не дорікатиме.

Коли ми завдяки мистецтву відкриваємо іншим ті таємниці, які викликають у нас відчуття сорому, то звільняємо себе та інших від темряви. Але не всі радіють такому звільненню.

Потрібно зрозуміти, що коли наші витвори висвітлюють таємниці людської душі, то нас можуть намагатися зганьбити за те, що ми таке створили.

«Це жахливо!» — може прозвучати критика щодо нашого витвору, хоча насправді він вдалий. Когось це може збити з пантелику. Коли нам кажуть: «Як тобі не соромно?» — і нам дійсно стає соромно, то потрібно навчитися сприймати це як залишки того сорому, який ми пережили в дитинстві.

«Я знаю, що це хороша робота… Я думав, що це хороша робота… Може, весь цей час я себе обманював? Можливо, той критик таки мав рацію… Чому це я раптом дозволив собі подумати, що…» І далі по спіралі вниз.

У такі часи ми повинні залишатися зібраними і не піддаватися сумнівам. Ми просто не можемо дозволити, щоб нами заволоділи перші ж негативні думки. Піддатися першим сумнівам — це все одно, що алкоголіку перехилити першу чарку. Варто першому сумніву пробратися до нас усередину, і він потягне за собою і другий, і третій. Скептичний потік думок можна зупинити, але для цього потрібна пильність. «Можливо, той критик мав рацію…» І — ба-бах! — час переходити у наступ: «Ти хороший митець, сміливий митець, і в тебе все чудово виходить. Молодець, що проробив таку роботу…».

Коли романтична комедія «Божа воля», над якою я працювала як режисер, дебютувала у Вашингтоні, це для мене було наче повернення додому. На початку своєї журналістської кар’єри я працювала на «Вашингтон Пост», тому сподівалася, що мене приймуть як свою і усе складеться якнайкраще. Проте прочитавши передпрем’єрні відгуки критиків на фільм, мої сподівання розвіялися.

«Вашингтон Пост» прислали на перегляд молоду рецензентку, яка подивилася цілий фільм про людей театру, а потім написала, що він був про людей кіно. А ще додала, що «більшість» діалогів я вкрала з фільму «Касабланка». Мені стало цікаво, що ж це за фільм вона дивилася, — точно не той, який я зняла. У моїй комедії було сорок жартів про театр і один короткий жарт про «Касабланку». Я знала ці факти, проте вони уже нічого не могли змінити.

Я почувалася приниженою. Ображеною. Я була готова (майже) померти.

Оскільки найкращі ліки проти сорому — любов до себе і похвала, саме цим я і зайнялася. Я ходила на прогулянки парком Рок-Крік. Я молилася. Я склала для себе