Читати книгу - "Аутсайдер"

Мов прочитавши її думки (а після двадцяти п’яти років шлюбу він, напевно, міг таке робити), Ралф сказав:

— Схоже на каяття покупця [76], та я не хочу, щоб ти так думала. Ми з Біллом Семюелзом про це говорили. Він каже, що логіку тут годі шукати. Каже, що Террі вчинив саме так і не інакше, бо з’їхав з глузду. Що цей порив — потреба це зробити, як я розумію, хоча на суді таким формулюванням у жодному разі не скористався б, — що цей імпульс мав довго достигати. Такі випадки вже траплялися. Як сказав Білл: «О так, він міг щось там планувати, укладати послідовність дій, але коли минулого вівторка побачив Френка Пітер­сона, який штовхав поперед себе велосипеда з порваним ланцюгом, то всі плани вилетіли в трубу. Йому зірвало дах, і доктор Джекілл перетворився на містера Гайда».

— Сексуальний садист у чаду пристрастей, — пробурмотіла дружина. — Террі Мейтленд. Тренер Ті.

— Тоді це видавалося логічним, і зараз — теж, — майже агресивно зауважив Ралф.

Джинні могла б йому відповісти: «Може. Але як щодо його наступних дій, любий? Коли вже все скінчилося і він утамував свою жагу? Про це ви з Біллом подумали? Чому потім він однаково не стер своїх відбитків і продовжував світити обличчям?»

— Під водійським сидінням у фургоні дещо знайшли, — сказав Ралф.

— Справді? Що?

— Папірець. Імовірно, обривок меню на винос. Може, він нічого нам не дасть, але мені хотілося б іще раз уважно на нього глянути. Певен, цей папірець поклали до речових доказів, — Ралф виплеснув рештки кави у траву й підвів­ся. — А ще більше мені хочеться поглянути на відео з шератонівських камер спостереження за вівторок і середу. А також на всі відеоматеріали з ресторану, куди, як казав Террі, пішла обідати ця група вчителів.

— Якщо десь знайдеш його обличчя великим планом, то пришли мені скріншот.

Брови Ралфа поповзли вгору.

— Я знаю Террі стільки ж, скільки й ти, і якщо в Кеп-Сіті побував не він, то я про це здогадаюся, — сказала дружина й усміхнулася: — Зрештою, жінки спостережливіші за чоловіків. Ти сам так сказав.

  9

За сніданком Сара і Ґрейс Мейтленд майже нічого не їли, та ще більше Марсі непокоїла незвична пустка на місці телефонів і міні-планшетів, які завжди були під рукою. Поліцейські не стали забирати в них цих пристроїв, та, зазирнувши в них усього кілька разів, Сара й Ґрейс покинули ґаджети у своїх спальнях. Очевидно, новини чи балачки в соцмережах, які вони там знайшли, аж ніяк не вабили дівчаток. Марсі й сама на мить визирнула з вікна вітальні, але побачила на узбіччі два репортерські фургони й патрульну автівку поліцейського управління Флінт-Сіті, тож позапинала штори. Цікаво, яким довгим видасться цей день? І що ж, заради Бога, їй із цим днем робити?

На це питання відповів Гові Ґолд. Він зателефонував о восьмій п’ятнадцять, і голос його звучав на диво життєрадісно:

— Сьогодні по обіді ми побачимося з Террі. Підемо до нього разом. Зазвичай ув’язнені мають попереджати про відвідувачів за добу й ухвалювати зустріч заздалегідь, але мені вдалося обійти ці формальності. Єдине, чого обійти не вдалося, так це заборону фізичного контакту. Він на суворому режимі. А це означає, що спілкуватися з ним доведеться крізь скло, та все не так страшно, як нам показують у фільмах. Ось побачиш.

— Окей, — Марсі зайняло дух. — О котрій?

— Я заїду по тебе о пів на другу. До того часу приготуй його найкращий костюм, плюс гарну темну краватку. Це на досудове слухання. І можеш узяти йому чогось смачненького попоїсти. Горіхи, фрукти, цукерки. Складеш усе в прозору торбу, окей?

— Окей. А дівчатка? Їх брати…

— Ні, дівчатка лишаються вдома. Окружна — не місце для них. Попроси когось із ними посидіти — на той випадок, якщо репортери розпаскудяться. І скажи їм, що все гаразд.

Марсі не знала, чи їй удасться когось знайти — після вчорашнього вечора їй не хотілося напосідати на Джеймі. Звісно, якщо вона поговорить із копом у патрульній автівці перед будинком, то він не пустить репортерів на моріжок. Він же не відмовить?

— А все гаразд? Справді?

— Гадаю, що так. Алек Пеллі щойно розтрощив у Кеп-Сіті здоровенну піньяту [77], і всі дарунки впали просто нам до рук. Зараз надішлю тобі посилання на одну штуку. Сама вирішуй, чи показувати це своїм малятам, та я би на твоєму місці показав.

За п’ять хвилин Марсі вже сиділа на дивані, а обабіч неї примостилися Сара та Ґрейс. Вони вдивлялися в екран Сариного планшета. Настільний комп’ютер Террі чи один із ноутбуків підійшли б краще, але їх забрала поліція. Як виявилось, згодився й планшет. Невдовзі всі троє вже сміялися, кричали від радості й давали «п’ять».

«Це не просто світло в кінці тунелю, — думала Марсі, — це, чорт забирай, ціла веселка».

  10

Тук-тук-тук.

Спершу Мерл Кессіді вирішив, що це стукання йому сниться — як в одному з тих кошмарів, де вітчим уже лаштується його шпетити. Цей голомозий покидьок мав звичку стукати по кухонному столу — спочатку щиколотками пальців, потім усім кулаком, а заразом ставив підготовчі запитання, що передували вечірньому побиттю: «Де ти був? Чого ти взагалі носиш того годинника, якщо вічно спізнюєшся на вечерю? Чому матері ніколи не допомагаєш? Чого приносиш додому всі ті книжулі, якщо однаково ніколи не робиш срану домашку?» Мати час від часу намагалась заперечити, але на неї не зважали. Якщо вона пробувала втрутитись, то її відштовхували. А тоді кулак, що сильніше й сильніше бив по столу, починав бити хлопця.

Тук-тук-тук.

Мерл розплющив очі, щоб втекти від сну, і якусь мить устиг посмакувати такою іронією: він перебував за півтори тисячі миль від тієї агресивної сволоти, за півтори тисячі, як мінімум… та в нічних видіннях він опинявся близько, як палицею докинути. І не те щоб він цілісіньку ніч бачив сни, таке нечасто траплялося відтоді, як Мерл утік із дому.

Тук-тук-тук.

Це був поліцейський, він постукував своїм кийком із ліхтарем. Терпляче постукував. А тепер зробив крутильний рух вільною рукою — треба опускати шибку.

Якусь мить Мерл не міг збагнути, де перебуває, але потім побачив крізь вітрове скло гіпермаркет, що проглядався на іншому боці напівпорожньої парковки. Здавалось, до крамниці була ціла миля. І тоді все стало на свої місця. Ель-Пасо. Він в Ель-Пасо. У «б’юїку», яким він сюди дістався, майже скінчилося пальне, а в Мерла майже скінчилися гроші. Він заїхав на парковку «Волмарт Суперсентер», щоб покуняти кілька годин. Може, вранці придумав би, що робити далі. Тільки тепер цього «далі» вже могло й не бути.

Тук-тук-тук.

Мерл опустив шибку.

— Доброго ранку, офіцере. Я їхав аж до пізньої ночі й зупинився, щоб трохи поспати. Подумав, що нікому не заважатиму, якщо недовго тут перекантуюсь. Якщо щось не так, то вибачте мені.

— Угу, це насправді похвально, — сказав коп і, усміхнувшись, подарував Мерлу крихту надії, бо усмішка була дружня. — Так