Читати книгу - "Американські боги"

яке означало, що можна буде водити смерть круг пальця ще трішечки...

— Ессі Тріґаун? — почувся незнайомий голос.

— Чи я тебе знаю? — підняла вдова Річардсон очі, прикриваючи їх долонею від травневого сонця. Вона не чула, як цей чоловік наблизився.

Прибулець був одягнений у все зелене: зелені запилюжені картаті штани, зелена куртка і темно-зелений плащ. Мав морквяно-руде волосся і хитру посмішку. Щось було в ньому таке, через що Ессі почувалася радісно в його присутності, — а також щось інше, що нашіптувало про небезпеку.

— Можна і так сказати.

Він подивився на неї згори вниз, примружившись, і вона примружилась, подивившись на нього у відповідь. «Що ж це за людина?» — думала вона, вивчаючи його кругле лице. Він здавався молодим, не старшим за її онуків, але назвав її старим іменем. І ще він трохи картавив, зовсім так, як картавили люди у її дитинстві, серед скель та боліт її батьківщини.

— Ти з Корнуола?

— Звідтіля, і звати мене Джек-у-других, — відповів рудий. — Чи, радше, я був звідтіля, а тепер живу тут, у новому світі, де ніхто не залишить елю чи молока для доброго друзяки, чи й навіть скибки хліба перед жнивами.

— О, то я знаю, хто ти є, — стара жінка поправила миску гороху на колінах. — Якщо ти той, ким назвався, то я не тримаю на тебе зла.

Ессі чула, як у будинку Філліда вичитувала економку.

— Та і я теж не тримаю на тебе зла, — трохи сумно сказав чоловік у зеленому. — Хоча це ти мене сюди привела, ти і ще трохи таких, як ти, у цю землю, де немає часу на чари, і немає місця для піксі та інших створінь.

— Ти мені багато допомагав.

— І допомагав, і шкодив, — незнайомець знову хитро подивився на неї. — Ми такі, як вітер. Дмухаємо і так, і сяк.

Ессі кивнула.

— Візьмеш мене за руку, Ессі Тріґаун? — і він простягнув руку. Вона була вкрита ластовинням, і хоч зір у Ессі вже затуманився, вона могла чітко бачити кожну руду волосину на тильній стороні його долоні. Волосинки світились золотом на сонці.

Вона завагалася, потім нерішуче простягла до нього свою старечу долоню.

Коли її знайшли мертвою, вона була ще тепла. Ессі встигла вилущити тільки півмиски гороху.

Розділ п’ятий

Кімнатка панночки Життя

Цвітінням сповнена ущерть

Та варто вийти з укриття

Підстереже розбійник-Смерть

Вільям Генлі, «Панночка життя»

Тільки Ранкова Зоря прокинулася, щоб провести їх того суботнього ранку. Отримавши від Середи сорок п’ять доларів, вона наполягла, щоб той узяв за них розписку, виписану широким, округлим почерком на звороті простроченого талона на знижку в супермаркеті. Ранкове сонце робило її схожою на ляльку з акуратним макіяжем на старечому обличчі та зібраним догори золотим волоссям.

Середа поцілував їй руку.

— Дякую за вашу гостинність, шановна пані. Ти і твої прекрасні сестри залишаєтеся променистими, як саме небо.

— Ах ти, злий дідуган! — вона насварила Середу пальцем. А тоді обняла. — Бережи себе. Я не хотіла би почути, що ти зник назавжди.

— Мене це так само засмутило б, люба.

Зоря потисла руку Тіні:

— Опівнічна Зоря дуже високої думки про тебе. І я також.

— Мені дуже приємно, — відказав Тінь. — І дякую за вечерю.

— Сподобалося? — вона звела брову. — Ти мусиш завітати ще.

Середа і Тінь спускалися сходами. Тінь сховав руки в кишенях куртки і намацав холодний срібний долар. З такою великою та важкою монетою фокусів робити йому ще не доводилося. Він затис її долонею, опустив руку, а потім випрямив пальці — монета ковзнула у позицію між вказівним та мізинцем. Срібний долар ніби знайшов своє місце, не треба було докладати ніяких зусиль, щоб його так втримати.

— Бездоганно, — похвалив Середа.

— Я тільки вчуся. Техніку я опанував, а от маніпулювати увагою глядачів набагато важче. Треба, щоб вони дивилися на іншу руку.

— Та невже?

— Ага. Дезорієнтувати глядача.

Тінь просунув середній та підмізинний пальці під монету з наміром перемістити її на зворотний бік долоні — та на мить втратив контроль, і вона впала на сходи, з дзенькотом пролетівши півпрольоту. Середа нахилився її підняти.

— Хіба можна таким недбалим бути з подарунками? Отримав — міцно тримай у руках. Не розкидайся людськими благословеннями, — Середа придивився до монети пильніше, оглянувши спершу герб, а потім і лик Свободи на аверсі. — О, пані Свобода. Кралечка, ге?

Він запустив долар у напрямку Тіні. Той спіймав монету в польоті правою рукою і зробив оманливий рух, ніби переклавши її у ліву. Здавалося, що Тінь опускає монету до кишені — аж ось вона лежить на видноті, на долоні простягнутої правиці. Він відчував, що там їй і місце.

— Пані Свобода, — продовжував Середа, — як і більшість божеств, любих американським серцям, чужоземка. Француженка, якщо точніше, хоча французи й прикрили її пречудові перса на тій подарованій нью-йоркцям статуї, шануючи вразливу натуру святенників-американців. Свобода...

Він відволікся на використаний презерватив, що валявся на нижній секції сходів — зморщив носа та з огидою відштовхнув його носаком черевика набік. «А хтось же міг підсковзнутись на ньому. Зламав би шию, — пробурмотів він, перебивши сам себе. — Це як гепнутися на банановій шкурці, тільки з поганеньким присмаком була б історія. І з дещицею іронії». Сонячне проміння вдарило їм в очі, коли він штовхнув двері. Надворі було холодніше, ніж здавалося зсередини: Тінь задумався, чи слід чекати на снігопад.

— Свобода, — виголосив Середа дорогою до машини, — це сука, любовне ложе якої — підстилка з мертвяків.

— Он як? — перепитав Тінь.

— Цитую, — відповів Середа. — Це цитата з якогось француза. Оце її статуя стоїть у їхньому нью-йоркському порту: шльондри, якій подобалося, щоб її трахали на купі падла з-під гільйотини. Піднось смолоскипа хоч до самого неба, любонько, але щури все одно роїтимуться у твоїх одежах, а холодне сім’я стікатиме твоїм стегном.

Він відімкнув машину і вказав Тіні на пасажирське сидіння.

— Як на мене, вона красуня, — відказав Тінь, піднісши монету до очей. Срібне обличчя Свободи трохи нагадало йому Опівнічну Зорю.

— Ось це, — мовив Середа, рушаючи з місця, —