Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

героя, силача, одного із «суддів ізраїлевих». Гм… Ґуллівера теж засуджували до осліплення. Може, ноги звідси ростуть? І Кречета теж покарали? От тільки хто і за що? Але його ще ж і вбили.

Знову глянув на телефон. Час майже весь пролетів. Марченко десь на підході. Треба й собі вирушати.

Попрощався з продавщицею (таки симпатична!) і вийшов на вулицю. Глянув у бік «Алі-Баби…». Марченкова «лачетті» під’їхала й завмерла біля «Мекки чоловіколюбців». Крізь скло побачив, як Ігор дістав телефон і набрав номер. За три секунди на цей виклик відгукнулася Лисицина «Nokia». Заворушилася в сумці. Бери! Але професор вирішив інакше. Він швиденько підійшов до авто і став біля водійських дверей так, щоб його не було видно. Донкор, не бачачи цього, повторив виклик. Та майже одночасно Богдан тричі постукав у скло. Марченко стрепенувся, але відразу ж засвітив усмішку й кивнув на місце поряд себе. Лисицю двічі просити не треба. Кинув пакет із покупками на заднє сидіння, а сам без вагань перетворився на пасажира. Хоч «диліжанс» від’їжджати поки не поспішав.

– Не знаю, як тепер і говорити з тобою, – удавано серйозно мовив Ігор. – Як звертатися. Як там у вас, у блакитних, заведено?

Богдан позичив у Зевса пучок блискавок і метнув їх у донкора. Той не витримав і засміявся.

– Смішно йому, – буркнув насурмонений професор. – У людини майже горе, а він хихоньки справляє. Тепер під душем години дві стояти треба. Та чи й змию… Зразу ж не вкурив, що там і до чого… Хай Господь милує. На старості літ ще такої халепи бракувало… А ви тут люди взагалі веселі. То кафе з такою назвою, то магазин.

– Ти про Абрама й Зіну? – розцвів від вуха до вуха Ігор. – Є трохи. Креативлять хлопці. Не заборонено ж. А піпл ведеться на такі фішки. Бізнес.

– Та з фішками у вас тут повний ажур. Особливо для Кречета. Суперфішка. Суцільний креатифф… Гаразд. Які новини?

Марченко посерйознішав.

– Кречет робив тату членам секти, – повідомив голосом опера. – Вони ж усі там з татухами. І він теж. На. Дивись. – Ігор дістав з барсетки фото. Богдан узяв. На людському тілі трохи вище від серця – велика літера «М» в обрамленні гілок болотного кипариса, а знизу – перехрещені молоти.

– Мінеритська, – пояснив донкор. – Грошей за це він не брав. Такий внесок у спільну справу.

– Тоді навіщо їм було його вбивати? «Економічно невигідно».

– Щось сильніше за це. – Ігор з головою в темі.

– Зрада? – втупився в нього Богдан. – Став свідком чогось? Багато знав? Шантажував?

– Довгенький список, – забарабанив Марченко по керму. – І кожен пункт – «може бути».

– Треба копати під мінеритів, – прорік Лисиця очевидне.

– У секті Кречет був непомітним. – Кермо з барабана перетворилося на дорогу, якою рушили, ніби ноги, вказівний і середній пальці. – Не на перших ролях. Інколи бував на збіговиськах. Та основне – татуювання. Хтось там у нього нібито в керівництві. Друг чи родич. Тому й підключав його. На ідеологію ж западав не дуже. Не його це.

– Але якщо друг чи родич, то вбивати…

– Усе має здатність закінчуватись. – «Ноги» вже танцювали на «торпеді»[76]. – Тут – як у саперів. Один неправильний крок, – донкор показав це «ногами», – і бабах. А друзі стають запеклими ворогами.

– Це точно. – Лисиця не відривався від танців «ніг». – Знати б, хто той друг…

– Нічого це не дасть. – Танці «ніг» закінчилися. І «ноги» знову стали пальцями. – Якщо він у керівництві, до нього не підібратися. Та й убивати сам він не буде.

– Ну, ти й намалював тут, – чмихнув професор. – Прямо «Храм Народів»[77]. Може, там алкоголіки зібралися. І «квасять» по-чорному.

– В алкоголіків інтереси інші, – почав дивитися у бокове вікно Марченко. Там якраз ішла парочка. Вона вища за нього. Таке теж буває. Але ж – лябов…

– Можна поєднувати, – поклав «думалку» на підголовник Богдан і заплющив очі. – Але тоді це – бутафорія.

– Щось приблизно таке про мінеритів і говорять, – сказав Ігор, не відриваючись від вікна. – Так, диваки. Щоки надувають. Але реальною силою їх ніхто не вважає.

– А якщо це просто окозамилювання? – Лисиця й далі тримав очі заплющеними. – Приховування реальних оборудок?

– Хтозна, що там реально.

– Світ насправді не такий, яким здається, – мовила професорська голова із заплющеними очима.

Марченко повернувся до «пасажира» й видав патетично:

– Кладезь мудрості.

– Угу, – закивав, ялозячи по підголовнику, Лисиця і розплющив очі. – Бездонний.

– Бездонний, – повторив задумливо донкор.

– Виколювання очей раніше було покаранням, – сів рівно професор. – Я тут на картину натрапив. У магазині, – кивнув на «Абра-Зіну». – Точніше, фотокопію. Рембрандта. Не більше й не менше. «Осліплення Самсона філістимлянами». Може, у нас те ж саме? У таких конторах, якщо вже по-дорослому, заморочуються на подібні штучки. Обряди там усякі. Масонство. Розправи над відступниками. Та й «молоді» секти часто практикують фізичні покарання.

– Хтозна… А може він – як Едип[78]? Осліпив себе сам.

– І вбив. Чи ні. Спочатку вбив, а потім осліпив. «І на гробі написав: “У попа був собака…”»

– Гм… Десь так…

– А знаєш, про що я подумав? – уперся очима у співбесідника Богдан.

– Зараз.

Тепер очі заплющив Марченко. Напружився. Посидів так кілька секунд. Зображаючи «бурхливу розумову діяльність». Потім став попереднім.

– Непогано б шашличка на природі з’їсти?

– Майже вгадав. – Лисиця навіть не думав усміхатися. – Якщо в Кречета клієнти записувалися в чергу, останній у день убивства міг щось бачити або чути.

– Міг. Якщо записували в журнал, а не на окремі аркушики. Чи якщо вбивця не замів і цей слід.

– Треба спробувати вийти на цього клієнта.

– Добре. Я запитаю в оперів, чи було там щось таке.

– А ще краще домовитися, щоб самим потрапити до студії.

– Нічого ж собі в тебе й ложка! – вибухнув Ігор. – Багато хочеш загребти. Та ще й одним махом.

– Що більша ложка, то більше пригребеш. Учись, студенте…

– Залізна логіка.

– Наші дії? – поцікавився Лисиця.

– Їдемо до Хом’яка.

– Дізнатися, коли зима прийде?

Ігор чмихнув і глянув на Богдана з усмішкою.

– Усе значно простіше, – повів далі він. – Наш Хом’як не синоптик. І навіть не зовсім хом’як. Бери вище. Бізнесмен. Крутий. Артур Дмитрович Хом’яков називається. Співвласник «Ричарда» і, відповідно, бізнес-партнер Кречета. Бар вони тримали на паях. «П’ятдесят на п’ятдесят». Це саме його бачив Приймак, коли заходив до Кречета.

– Ось так? – знову розвернувся до Марченка Лисиця. – Бородатий рокер…

– Ага, – покивав донкор.

– Ці теж бабло не поділили?

– Хтозна… Поговоримо. Придивимось. Запитаємо. Покрутимо. Може, щось та й скаже. Чи слово яке необережне проскочить. Усе, як книжка пише.

– Скаже, як ухайдакав Кречета, – іронічно зауважив професор. – Щоб той не заважав бабло варити.

– Не бачу нічого смішного, – наче аж образився Ігор. – У тому «Ричарді» реальні бабосики крутяться. І «порошечком» не гребують приторговувати. От і міг Кречет стати поперек дороги Хом’якову.

– Міг, – кивнув Лисиця. – Але сам він точно не вбивав би. Такі частіше наймають. А що про нього відомо?

– Нічого визначного. З чиновницької родини. Неодружений. Типовий мажор. Закінчив ДНУ. Юрист за дипломом. Грав у рок-гурті «Gray Cardinals». Потім відкрили бар. Богема!

– Ясно, – пом’якшав Богдан. – Глянути на цього фраєра справді треба… Стривай-стривай… – Задумався. – Якщо цей «Ричард» таке «рибне місце», Кречета міг прибрати й кримінал. Дочекалися гризні між ним і Хом’яком. Чи й самі іскорку підкинули. А потім – ваш вихід, містере кілер!.. Вони відстежують рівень прибутків. А потім, коли хвірма непогано починає годувати, тупо забирають. Якщо ж показуєш дулю…

– …Ніж у серце або в шахту головою вниз?

– Десь так… А ти впевнений, що Хом’як іще живий? – насторожився професор. Жахливе припущення боляче шпигонуло в серце.

– Зранку був, не доведи, Господи! – злякався Ігор і перехрестився. Лисиця на автоматі теж. Таки сучасні люди. Хайтекові.

– А пам’ятаєш розмову з Термінатором? – Богдан дістав із сумки блокнот і знайшов потрібний запис. – Ось. Кахи… «Кречет контактував зі злочинним світом, але сам нічого чи майже нічого “такого” не робив. З “хазяями донецького життя” жив у мирі, але були люди, яким його смерть на руку, хоча це