Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Глава 1

Землеробство та скотарство

Слов’янські племена населяли територію, де здавна розвивалося землеробство та скотарство. Вони значною мірою були нащадками попереднього населення й користувалися його здобутками в різних галузях господарства. Разом з тим економіка слов’ян мала свої особливості, зумовлені характером життя на цій території, етнічною специфікою.

Територія давньої України в цілому мала досить сприятливі умови для життя людини. На більшій її частині протягом І тис. клімат був помірний, переважно континентальний, хоча зафіксовані й деякі його коливання, наприклад, похолодання на рубежі н. е., на що вказує значне потовщення льодовиків; близько 400 року — посилення вологості та зниження середньорічної температури, а, починаючи приблизно з VIII ст., у Європі всюди встановлюється так званий малий кліматичний оптимум — клімат теплішає[234]. Всі ці коливання, безумовно, позначались на господарчій діяльності населення. Велике значення для економіки мала добра забезпеченість водою. В більшості районів було достатньо і навіть багато атмосферних опадів. Річкова мережа добре розвинута. ґрунти здебільшого придатні для землеробства (різні види чорноземів, а також заплавні та торфяні, підзоли, сірі лісові тощо), розмаїтий рослинний та тваринний світ. Територія України багата корисними копалинами, насамперед покладами залізної руди, особливо болотної, різними мінералами. Це успішно використовувало населення.

Стародавні автори, починаючи з середини І тис., донесли до наших днів деякі свідчення про господарську діяльність слов’ян. Так, Маврикій сповіщає, що у слов’ян велика кількість різної худоби і плодів, які лежать просто неба у великих купах, особливо багато проса й пшениці. Пізніші автори також підтверджують це. Арабський автор X ст. Ібн-Руста писав, що слов’яни розводять багато свиней. Про землеробсько-тваринницький характер господарської діяльності слов’янського населення з часу формування його як окремого етносу свідчать також історико-лінгвістичні дослідження[235].

Господарство кожного стародавнього колективу — це певна збалансована система, в якій окремі галузі мали гармонійно поєднуватись або ж компенсувати своїм розвитком нерозвинутість інших. І хоч не всі прояви життя давніх суспільств відбиті в матеріальних залишках однаковою мірою, все ж у загальних рисах можна окреслити основу господарства населення І тис., головним чином, завдяки комплексному використанню археологічних джерел та даних природничих наук.

Східнослов’янські племена, як і населення Лісостепу та Полісся, що їм передувало, вели осілий спосіб життя, про що свідчить тривалість поселень. Основу господарчої діяльності складали рільництво і тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва. Розкрити суттєві ознаки рільництва допомагають палеоботанічні дослідження, що провадилися в останні десятиріччя[236]. У рослинних домішках до кераміки різних археологічних культур І тис., у глиняній обмазці стін, господарських ям тощо, внаслідок промивки заповнень житлових і господарчих споруд вдалося отримати достовірну інформацію про видовий і популяційний асортимент культурних рослин, які вирощувались у той час.

Основу рільництва у населення лісостепової і південної частини лісової смуг складали зернові, насамперед просо, ячмінь плівчастий, пшениця-двозернянка (полба). Крім них, культивувалися також овес, рідко спельта (м’яка і голозерна та карликова), пшениця та жито і бобові (горох, сочевиця). З технічних культур відомі льон, конопля. Набули поширення, і, можливо, значного, городні культури: коренеплоди (ріпа, редька), а також цибуля, часник.

Кількісний склад окремих культур протягом І тис., за даними Г. Пашкевич, не залишався незмінним, що є свідченням еволюційних процесів у розвитку землеробства у східнослов’янських племен. З часом збільшується питома вага гол озерних пшениць. Вони йшли практично лише на виготовлення борошна, тоді як плівчасті — тільки на виготовлення круп. Якщо на рубежі н. е. у племен зарубинецької культури гол озерні пшениці становили 1,65% усіх сільськогосподарських культур, то у слов’янського населення VIII—X ст. — вже 5,3%. А серед знахідок обвугленого зерна на слов’янському поселенні VIII—X ст. біля с. Стадники (Рівненська обл.) голозерні пшениці (карликова і м’яка) становили 78%. Виходячи з цього, реальна вага голозерних пшениць у господарстві слов’ян могла бути значно більшою. Це саме стосується жита. Якщо на рубежі н. е. його можна вважати ще бур’яном пшениць, оскільки відбитки зернівок жита становлять лише 3,3% загальної кількості досліджених відбитків, то наприкінці І тис. жито вже є однією з головних зернових культур, що вирощувалась слов’янським населенням (11,2% усіх відбитків).

Зернові культури сусідніх з слов’янами етнічних масивів подекуди суттєво відрізнялися не тільки питомою вагою кожної конкретної рослини в загальному обсязі посівів, а й асортиментом рослин в цілому. Наприклад, склад культурних рослин у черняхівських племен, що були об’єднанням провінційно-римського типу, відрізнявся значною різноманітністю та мав регіональні особливості. Якщо в землеробстві Лісостепу, де переважало, мабуть, слов’янське населення, широко розповсюджені були, як свідчать матеріали поселень Хлопків, Теремці, Сокіл та ін., просо звичайне, ячмінь плівчастий, пшениця-двозернянка і якоюсь мірою жито, горох, льон, тобто той самий набір, що й у сусідніх племен київської культури, то в Прутсько-Дністровському межиріччі черняхівські племена не вирощували жита, гороху і льону, а в Причорноморському степовому регіоні віддавали перевагу голозерним пшеницям (м’якій та карликовій), різноманітним бобовим — гороху, віці-ервілії, чині, сочевиці та особливо плівчастому ячменю.

У фракійського населення Українського Прикарпаття у першій половині І тис. (племена липицької культури та культури карпатських курганів) набуває значного поширення овес та чумиза (італійське просо)[237]. Однак ще на рубежі н. е. у носіїв поєнешті-лукашівської культури Пруто-Дністровського регіону, за матеріалами поселення Круглик (Чернівецька обл.), склад землеробських рослин був близьким до зарубинецької культури Середнього Подніпров’я. Взагалі видовий склад рослин, що культивувались на території сучасної України протягом І тис., був досить специфічним. Тут велику питому вагу мало просо. У І тис. відбувається кількісне і якісне районування сільськогосподарських рослин, що зумовлювалося як фізико-географічними та кліматичними умовами проживання населення, так і їхньою етнічною специфікою. У цей час помітні прогресивні зрушення в землеробстві, насамперед у розвитку системи землекористування, в удосконаленні знарядь праці, що мало своїм наслідком значне підвищення врожайності і водночас створювало необхідну базу для соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства. На жаль, поки що немає даних про місцезнаходження давніх ланів, які добре зафіксовані для доби раннього залізного віку в Північній і Середній Європі[238]. Щоправда, в одному випадку можна припустити приналежність підсічного лану в уроч. Прірва біля м. Трубчевськ слов’янському поселенню середини І тис.[239]. В усіх інших випадках ландшафт ланів слов’янського населення можна умовно реконструювати за топографією поселень, виходячи з якості розташованих поблизу ґрунтів. За етнографічними даними, оптимальне місцезнаходження ланів від поселень могло бути в радіусі 1—5 км від житла[240]. На рубежі н. е. поселення відзначались тривалою осілістю і тому, мабуть, населення використовувало під лани різні земельні ділянки — зволожені