Читати книгу - "Червоногрудка"

Мене не можуть туди направити, я норвежець.

— Я знаю.

— А навіщо мені до Угорщини, я…

— Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.

— Але ж це якась помилка. Це…

Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.

— Це не моя війна, — сказав він, зціпивши зуби.

— І це я знаю, — прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.

— Що ти там робиш? — запитав він.

— Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.

— Часу?

— Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.

Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.

— Що відбувається, Хелено?

Вона проковтнула слину.

— І чому ти сьогодні не в халаті?

Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях — у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, — не його війна.

— Нам, звичайно, слід було б запізнати один одного трохи краще, — сказала вона й поклала свою руку на його, а він міцно обхопив її. — Але ми не маємо такої розкоші, як час. — Вона стискала його руку. — За годину вирушає потяг до Парижа. Я купила два квитки. Там живе мій учитель.

— Твій учитель?

— Це довга й заплутана історія, але він нас прихистить.

— Як це «прихистить»?

— Ми зможемо пожити в нього. Він живе одинаком. І, як я знаю, у нього загалом немає друзів. У тебе паспорт із собою?

— Що? Я…

У нього був вигляд, ніби він з неба впав, ніби він думав, що задрімав за книгою про цього обідранця і тепер бачить сон.

— Так, він зі мною.

— Чудово. Ми доїдемо за два дні, місця вже замовлено, і їжі у нас достатньо.

Він глибоко вдихнув:

— Але чому Париж?

— Це велике місто, де можна легко сховатися. Послухай, у машині лежить дещо з одягу мого батька, і ти зможеш переодягнутися в цивільне. Його розмір взуття…

— Ні. — Він підвів руку, і її тихі, але палкі слова урвалися на півслові. Вона, затамувавши подих, вдивлялася в задумливе обличчя. — Ні, — повторив він пошепки. — Це просто нерозумно.

— Але… — У неї раптом ніби клубок підкотився до горла.

— Краще поїхати у військовій формі, — продовжував він. — Молодий чоловік у цивільному викличе більше підозр.

Вона так зраділа, що не знаходила слів, і тільки міцніше стискала його руку. Її серце стукало так дико й гучно, що захотілося на нього шикнути.

— І ще дещо, — сказав він, тихо спускаючи ноги з ліжка.

— Що?

— Ти мене кохаєш?

— Так.

— Добре, — сказав він, надягаючи куртку.

ЕПІЗОД 26

СБП, поліцейська дільниця, 21 лютого 2000 року

Харрі роззирнувся. Він подивився на охайні полички, де стрункими рядами в хронологічному порядку стояли теки. На стіни, де висіли дипломи й нагороди за незмінно успішну кар’єру. На чорно-біле фото Курта Мейрика у формі майора Сухопутних військ, що вітав короля Олафа, — фотокартка висіла над столом, щоб кожен, хто входить, звертав на неї увагу. Обдивившись кабінет, Харрі сів і обернувся до дверей.

— Е, даруйте, що змусив чекати, Холе. Не треба вставати.

Це був Мейрик. Уставати Харрі й не збирався.

— Ну, — сказав Мейрик, усівшись за стіл. — Як минув перший тиждень на новому місці?

Мейрик сидів прямо і так старанно щирив свої великі жовті зуби, ніби йому вже давно не доводилося посміхатися.

— Дуже нудно, — відповів Харрі.

— Он як? — Мейрик був здивований. — Невже все так погано?

— Ну, кава у вас тут краща, ніж у нас унизу.

— Тобто у відділі вбивств?

— Перепрошую, — похопився Харрі. — Ніяк не звикну, що тепер «ми» — це СБП.

— Так, так, просто крихту терпіння. Це стосується як першого, так і другого. Чи не так, Холе?

Харрі кивнув. Навіщо битися з вітряками? У всякому разі, в перший місяць на новій посаді. Як він і сподівався, йому дістався кабінет аж у кінці коридору, тож він майже не бачив, чим займаються інші. Його робота полягала в тому, щоб читати рапорти з регіональних відділень СБП і приймати нехитрі рішення — посилати їх далі по інстанції чи ні. А інструкція Мейрика це визначала просто: якщо це не повна маячня, документ потрібно передавати далі. Інакше кажучи, Харрі отримав посаду фільтра. На цьому тижні надійшло три рапорти. Він намагався читати їх як можна повільніше, але все одно неможливо розтягувати цю бредню нескінченно. Один рапорт був з Тронхейма, в ньому йшлося про нове підслуховуюче обладнання, з яким ніхто не вміє поводитися після того, як звільнився фахівець із прослушки. Харрі пропустив його далі по інстанції. В іншому йшлося про німецького підприємця в Бергені, з якого офіційно зняли всі підозри після того, як він реалізував партію карнизів, заради чого, за його твердженнями, і приїхав. Харрі пропустив далі й його. Третій рапорт надійшов зі Східної Норвегії, з поліцейської дільниці в Шиєні. Ще надійшло кілька скарг від туристів із Сільяна, які минулими вихідними чули постріли. Оскільки мисливський сезон ще не розпочався, поліція почала розслідування і виявила в лісі стріляні гільзи невідомого типу. Гільзи направили на експертизу в КРИПОС[34], і там їх визначили як патронні гільзи для гвинтівки Меркліна, дуже рідкісної тепер зброї.

Харрі пустив і цей рапорт далі по інстанції, але спочатку зняв копію для себе.

— Та взагалі поговорити я мав намір про одну листівку, яка потрапила до нас у руки, — вів далі тим часом Мейрик. — Неонацисти планують влаштувати погром у мечетях тут, в Осло, на сімнадцяте травня[35]. Цього року на сімнадцяте травня припадає якесь там мусульманське свято, і деякі батьки-іммігранти не пускають дітей на дитячу ходу, тому що їм треба