Читати книгу - "Бібліотека душ"

рядок з Толкіна, — не можна просто так узяти й зайти в Мордор».

Ми швидким кроком рушили через міст, а навздогін нам лунало бурмотіння й приглушені смішки. Я озирнувся на причмелених. Упевнені, що ось зараз нас спіткає нагла й жахлива смерть, вони совалися, зручно вмощуючись, щоб краще все побачити. Бракувало тільки попкорну. Мені так і кортіло повернутися й поскидати всіх до одного в кипучу ріку.

За кілька днів нам дістанеться жир. Я не знав, що це означає, і сподівався ніколи не довідатися.

Міст круто пішов угору. Підкрадалася параноя, мене охопило погане передчуття, і серце забилося вдвічі швидше. Відчуття було таке, ніби от зараз щось каменем упаде вниз, перекриваючи нам шлях до відступу. Мені здавалося, що я — миша, яка дріботить прямісінько в пастку.

Пошепки ми обговорили свій план: Едисон прокрадається крізь ворота, а ми повертаємося в барачні нетрища й знаходимо собі якийсь непомітний закапелок, щоб там перечекати. Якщо за три години він не повернеться, то ми з Еммою самі постараємося пробратися у фортецю.

Ми наближалися до верхівки мосту, за якою повинен був відкритися маленький відрізок спуску, який досі був для нас невидимим. І тут ліхтарні стовпи закричали:

— Стій!

— Хто йде?

— Ніхто не пройде!

Зупинившись, мов укопані, ми витріщилися на них. На наш превеликий подив, то були зовсім не ліхтарні стовпи, а відтяті голови, настромлені на довгі палі. Вони були дуже страшні: обвисла сіра шкіра, вивалені з ротів язики. А проте, попри відсутність тіл з горлом і голосовими зв’язками, три голови до нас говорили. Загалом їх було вісім, попарно виставлених обабіч мосту.

Лише Едисон, здавалося, ніскілечки не здивувався.

— Тільки не кажіть, що ви ніколи не бачили голів на мостах, — сказав нам він.

— Ні кроку далі! — попередила голова ліворуч від нас. — Тих, хто без дозволу перетне міст, чекає майже певна смерть!

— Треба було казати «чекає певна смерть», — порадила голова праворуч. — «Майже» — це ні те, ні се.

— У нас є дозвіл, — на ходу збрехав я. — Я витвір, веду цих двох полонених дивних до Коула.

— Нас ніхто не попереджав, — роздратовано сказала голова ліворуч.

— Річарде, а вони тобі схожі на полонених? — спитала права голова.

— Чого не скажу, того не скажу, — відповіла ліва. — Уже багато тижнів минуло, відколи круки видзьобали мені очі.

— І тобі теж? — спитала права. — Жаль.

— Мені його голос не знайомий, я жодного витвора з таким не пригадую, — сказала ліва. — Добродію, як твоє ім’я?

— Сміт, — відповів я.

— Ха! Нема в нас ніякого Сміта! — тріумфально промовила права.

— А я новенький.

— Хвалю за спробу. Ні, навряд чи ми вас пропустимо.

— А хто нас зупинить? — спитав я.

— Та ясно, що не ми, — відповіла ліва голова. — Ми тут лише для залякування.

— Та інформування, — додала права. — Ви знали, що в мене диплом музейного дослідника? Я ніколи не хотів стати головою на мосту…

— Та нею ніхто не хоче стати, — сердито увірвала його ліва. — Жодна дитина не мріє стати, коли виросте, скривавленою мостовою головою, яка цілісінький день тільки те й робить, що залякує людей, і щоб очі їй видзьобали круки. Але життя не завжди встеляє тобі шлях трояндами, чи не так?

— Ходімо, — пробурмотіла Емма. — Усе, що вони можуть, — теревені правити.

Тож ми вирішили не звертати на них уваги й пішли вгору мостом. Кожна голова вимовила нам услід своє попередження.

— Ні кроку вперед! — закричала четверта.

— Далі ви йдете на свій страх і ризик! — заголосила п’ята.

— Здається, вони не слухають, — сказала шоста.

— Ну що ж, — безтурботно мовила сьома. — Не кажіть потім, що ми вас не попереджали.

А восьма тільки висолопила до нас товстого зеленого язика. Ми їх проминули, піднялися на вершину дуги моста, і раптом міст обірвався. Там, де мусив бути камінь, зяяло провалля завширшки двадцять футів[5], і я мало в нього не ступив. Коли я, відчайдушно розмахуючи руками, злякано поточився назад, мене підхопила Емма.

— Чортів міст недобудований! — Щоки в мене горіли від припливу адреналіну й сорому. Я чув, як сміються з мене голови й хихочуть причмелені.

Якби ми бігли, то не змогли б зупинитися вчасно і полетіли б сторчголов у прірву.

— Ти як? — спитала мене Емма.

— Я нормально. А от у нас проблеми. Як ми тепер переправимо Едисона на той бік?

— Ситуація справді неприємна, — Едисон роздратовано крокував уздовж краю урвища. — Перестрибнути, я так розумію, не зможемо?

— Без шансів, — сказав я. — Занадто далеко, навіть якщо розігнатися. Навіть із жердиною.

— Ха. — Емма озирнулася назад. — А ти дав мені ідею. Я зараз.

Вона покрокувала мостом, а ми з Едисоном тільки провели її поглядом. Біля першої ж голови вона зупинилася, взялася обома руками за палю, на яку та була настромлена, й потягнула.

Паля вийшла легко. Під гучні протести голови Емма поклала її на землю, вперлася ногою в обличчя й сильно смикнула. Паля вислизнула з голови, й та, завиваючи від люті, покотилася донизу мостом. Емма повернулася, вся світячись від тріумфу, поставила палю на край урвиська, відпустила, й та з гучним брязкотом упала містком на інший бік.

Оглянувши результат своїх зусиль, Емма насупилася.

— Ну, не Лондонський міст. — Двадцять футів завдовжки й один дюйм завширшки, трохи вигнута посередині, палиця дуже нагадувала канат для циркового акробата.

— Візьмімо ще декілька, — запропонував я.

Ми кілька разів збігали туди й назад: витягали палі й перекидали їх через провалля. А голови плювалися, сипали прокльонами й порожніми погрозами. Коли останню з них зняли з палі й вона покотилася геть, у нас був готовий маленький металевий місточок, не більше фута завширшки. Ковзкий від слизу з голів, він побрязкував з кожним подмухом легкого попільного вітерцю.

— Заради Англії! — мовив Едисон і обережно ступив на жердини.

— Заради пані Сапсан, — сказав я й рушив слідом за ним.

— Заради пташок, ідіть уже, — нетерпляче підштрикнула Емма й ступила на місток позаду мене.

Едисон дуже нас гальмував. Його маленькі лапи знай провалювалися між палицями, й ті прокручувалися, мов вали, від чого мій шлунок нажахано тріпотів. Я намагався зосередитися на тому, куди ставлю ноги, щоб не дивитися у прірву, але це було неможливо; річка, що кипіла внизу, притягувала до себе мій погляд, мов магнітом. Я зловив себе на думці про те, чи помру миттєво, якщо впаду з такої висоти, чи ще достатньо довго проживу, щоб відчути, як воно — зваритися живцем. А Едисон тим часом вирішив узагалі не йти та ліг, щоб далі сунутись, як слимак. Так ми й рухалися, дюйм