Читати книгу - "Катерина"

обмежувалось спілкуванням із Криштофом та цим кумедним лікарем Францом. Та й було з ними дуже просто. А от що казати зараз? І хто її навчить, що має казати вона панянці, яка так відверто признається в тому, що приїхала сюди тільки заради того, щоб зробити своїм чоловіка, із котрим її, Катерину, повінчано перед святим олтарем? А сказати хотілося багато, ой як багато, та всі слова ті годилися хіба лише для тітки Завидихи й аж ніяк не для пані, ще й графині.

Пані Горобецька всміхнулась.

– Мовчите?

– Мовчу, – погодилась Катерина, закидаючи голову, – мовчу тому, що не маю чого сказати супроти вашої нахабності. Та й взагалі, не розумію я, навіщо ви розповіли мені про це все?

Настуня знизала плечима.

– Не можу сказати, просто закортіло, і край. А ви образились?

– Ні.

– Ні? А чому?

Катерина помовчала, розмірковуючи, як же його відповісти, проте слова самі прийшли їй на вуста, прийшли разом із незнайомою силою, що була силою впевненої в коханні свого чоловіка жінки, потаємною силою коханого серця, яке кохає.

– Напевне, тому що Криштоф тепер мій.

Світло-зелені очі Настуні звузились, і якусь мить вона простояла, уп’явшись у лице Катерини немигаючим поглядом, а потім раптово всміхнулася щирою та відкритою усмішкою, геть заплутавши Катерину, неначе то й не вона допіру вимовляла ці слова про те, наскільки подобається їй пан граф та що її ще з дитинства сватано за нього.

– А ви самовпевнена, – промовила вона й, пританцьовуючи, знову наблизилася до Катерини, яка стояла, немов прикута до місця. – Маю признатися, просто захоплена вашою витримкою, бо коли б то мені сказали в очі щось подібне, то я не знаю навіть, чи змогла б залишитися такою спокійною, як ви оце зараз. Бо дуже ревнива, це в мене від маменьки. А кажіть-но мені – ви ревниві?

Катерина розгубилась.

– Я… я не знаю.

– І ви не ревнуєте пана графа? – настирливо допитувалась пані Горобецька, так само відкрито й щиро всміхаючись. Однак несподівана поява всюдисущого Тараса врятувала Катерину від відповіді на це не зовсім зручне запитання. Поблискуючи вже посоловілими очицями, він без стуку просунув свою пику в двері бібліотеки й гаркнув так, що пані Настуня підстрибнула на місці та трохи не впала, заплутавшись у широкій спідниці своєї розкішної шовкової сукні.

– Пан дохтор фан німець, графине.

Настуня покривилась.

– Тьху на тебе! Де ви взяли того жахливого діда? І що то в нього за примха така, підкрадатись і горланити на весь будинок?

Катерина стримала усмішку.

– Він лишився від старого графа.

– Так виженіть його!

– О, це має вирішувати Криштоф!

Горобецька стенула плечима.

– А в нас цим опікується маменька, і ви маєте вже навчитися керувати всіма справами в господі. От мене цього навчати почали мало не з пелюшок, і я ще маленькою дівчинкою знала все…

– То кликати того німця? – нахабно перебив її мову Тарас, який і далі стовбичив на порозі, й одразу відчув, що понесло на нього смаленим. – Чи назад до пруссаків вигнати?

Катерина всміхнулась.

– Та клич уже!

– Ага.

Червонопика голова Тарасова вмить зникла за дверима, а Настуня покривила своє гарне лялькове личко, закліпавши очима.

– Ізнов цей німець! Так, він досить кумедний, але я маю вам сказати, що мені він не до вподоби. Оця його звичка тягнути слова, підпускати очі під лоба…

– Він Криштофів товариш.

– Та все одно. Ось була б я дружиною графа…

– Але ж ви не його дружина, – почула Катерина свій холодний голос і не втямила, як зірвалися з її вуст ці слова. І кого здивували вони більше? Чи цю викохану панами примхливу красуню, а чи її саму, колишню кріпачку, яка заговорила вже справжньою панею й сама чомусь налякалася цих своїх слів.

Відповісти пані Горобецька не встигла. Двері відчинилися, й стрімкою ходою до бібліотеки увірвався доктор Франц. Він кинувся до Катерини і, справді закотивши очі під лоба, проказав:

– Катарін, сонц мій, є дужє радій.

Катерина всміхнулась, спостерігаючи, як гарячі вуста лікаря Франца торкаються її руки.

– Навзаєм, пане лікарю.

– О, яка я є пан для вась? Для вась, мій Катарін, я є тілко Франц, так, тілко Франц.

Як виявилось, лікар завітав до них у гостину, дізнавшись про що, Настуня відразу ж закотила очі, а ось Катерина зраділа. Цей дивакуватий німець подобався їй набагато більше за саму пані Горобецьку, бо в ньому вчувала до себе зичливість, сердечність, незважаючи на цю його кумедну вимову. І вільніше зітхнула, коли пані Настуня вкотре насмішкувато закотила очі й уже зібралась іти, та зупинилась і обернулася біля самого порога.

– Забула сказати. Ірина Саввівна запросила на вечір циганів.

Катерина спохмурніла.

– Навіщо?

– Щоб розважити нас! – кинула Горобецька й павою випливла геть із бібліотеки, погойдуючи спідницею сукні.

Пані Гнатовська й справді запросила до маєтку циганів, і надвечір вони галасливою юрбою розташувались біля мосту. Дід Тарас, ураз вивітривши весь хміль, із заклопотаним виглядом бігав біля будинку й бурмотів щось про тих злодюжок циган, що то такі люди, мовляв, тільки відвернешся, геть усе з господи панської повиносять.

А от пані Гнатовська з Антуаном і їхнє молоде товариство раділи, як ті справжні діти. За вечерею тільки й було розмов, що про тих циган, а Настуня Горобецька, та й узагалі дивовижно розквітла, зрадівши чомусь так, що її світло-зелені очі засяли коштовними смарагдами, і така вона була гарна цього вечора, що в серці Катерини почала ворушитися холодна змійка чогось неприємного. Невже ревнощів? Уже супроти своєї волі спостерігала вона за тим, як погляне на цю пишну та квітучу красу Криштоф, дивилась, чи не промайне в його очах щось таке, від чого душа її захолоне, коли побачить, роздивиться вона раптом той вогонь, що для неї однієї він має горіти. І нічого не здужає вона сказати, бо він панського роду, а Катерина не навчена перечити панам, хоч і сама стала панею, та несправжня вона пані, а мов злодійка, украла ім’я графині Гнатовської, що має належати іншій, високородній панянці на зразок цієї Настуні, але аж ніяк не злиденній кріпачці. Ревнощі, густо засіяні білою ручкою Настуні в Катерининім серці, вже почали давати рясно свої плоди: вона ревнувала його, відчуваючи, наскільки неприємним є для неї кожен погляд, що торкався Настуниного лиця, її пишної, квітучої краси, і Катерині вже здавалось, що Криштоф милується цією пані, милується й міркує про те, яка б то гарна вийшла з неї графиня Гнатовська, та й чи не жалкує він уже про те, що побрався так спішно з простою кріпачкою. О, думки ці, гіркі та пекучі, усю вечерю жалили їй серце, і ледь витримала вона ту кляту вечерю. Не маючи сили проштовхнути навіть кусень хліба, просиділа вона, слухаючи веселий, щасливий сміх вродливої пані й відганяючи пекельні думи. І піднялася із-за столу геть голодною, уникаючи погляду чоловіка, але не уникнувши його теплих рук у коридорі.

– Що з тобою, люба? – запитав її Криштоф, але не поцілував, як робив це завжди, і це теж боляче вкололо її запалене незнайомим почуттям ревнощів серце.

Катерина спробувала всміхнутися.

– Нічого.

Але Криштоф не відпускав Катерину, намагаючись зазирнути їй в очі.

– Ти чомусь сердита?

– Ні, зовсім ні.

– Це через матір, правда? Повір, я понад усе у світі бажав би залишитись тут із тобою вдвох, та не виганяти ж мені весь цей табір веселих материних друзів, а разом із ними і її саму…

Катерина яро захитала головою.

– І не треба. Пані Ірина мені зовсім не заважає, просто мені потрібен час, щоб звикнути до всього цього, навчитися бути рівною тим людям, які мене оточували за столом. А це важко для мене, простої дівчини, це поки що дуже важко, зрозумійте!

– Розумію. – Він нарешті поцілував її, і тепло надії яскравим променем