Читати книгу - "Пентаграма"

час роздивлялася свою руку. Ліву. Середній палець.

Потім подзвонила Харрі.

– Зброя чеська, – відгукнувся він, вислухавши її розповідь.

– Може, що і проясниться, – сказала Беата.

– Можливо, – відповів Харрі. – Як, кажеш, називається та вена?

– Vena amoris?

– Vena amoris, – пробурмотів Харрі й поклав слухавку.

Розділ 16

Понеділок. Діалог

«Ти спиш. Я кладу руку на твоє обличчя. Ти ж чекаєш мене? Я цілую твій живіт. Я ковзаю поцілунками вниз, і ти починаєш рухатися в хвилеподібному чарівному танці. Ти мовчиш, робиш вигляд, ніби спиш. Можеш прокидатися, люба моя. Твою гру нескладно розгадати».

Харрі сіпнувся й сів на ліжку. Через декілька секунд він зрозумів, що прокинувся від власного крику. Вглядівся в напівтемряву, вивчаючи тіні біля штор і шафи. Впав головою на подушку.

Що йому снилося? Напівтемна кімната. Два тіла рухаються назустріч одне до одного в ліжку. Облич не розгледіти. Харрі направив на одне з них ліхтарик і тут же прокинувся від крику.

Він подивився на столик біля ліжка. Електронний годинник обіцяв ще дві з половиною години до сьомої. За такий час можна вві сні дістатися найпекельнішого пекла і повернутися назад. Але спати треба. Треба. Набравши повітря, немов перед стрибком у воду, Харрі заплющив очі.

Розділ 17

Вівторок. Профілі

Харрі дивився поверх голови Тома Волера на хвилинну стрілку настінного годинника.

Сьогодні, щоб усадовити всіх співробітників у великому залі зеленого сектора шостого поверху, довелося поставити додаткові стільці. Настрій був мало не врочистим. Ніякого перешіптування – всі тихо сидять і щось пишуть у блокнотах, чекаючи восьмої години. Харрі нарахував сімнадцять схилених голів. Отже, відсутній тільки один. Перед ними, схрестивши руки на грудях і поглядаючи на «ролекс», стояв Том Волер.

Секундна стрілка досягла потрібної точки й завмерла по стійці «струнко».

– Приступимо, – оголосив Том Волер. Усі дружно випросталися. – Керівником слідчої групи призначено мене, моїм помічником буде Харрі Холе.

В єдиному пориві здивування всі повернули голови до далекого краю столу, де сидів Харрі.

Волер вів далі:

– По-перше, хочу подякувати тим із вас, хто по першому сигналу, не змушуючи себе довго чекати, кинув відпустку, путівки та інше, щоб приїхати сюди. Боюся, незабаром доведеться пожертвувати не лише відпусткою. Але часу розсипати подяки в мене не буде, так що я кажу вам спасибі на місяць уперед. Лади?

Присутні захихикали й закивали. Так хихикають і кивають майбутньому начальникові, подумав Харрі.

– У багатьох відношеннях цей день особливий.

Волер увімкнув проектор. На екрані за його спиною з’явилася перша сторінка «Дагбладет» з великим заголовком: «Маніяк розбушувався?». Ніяких фотографій. Просто два слова незграбним шрифтом. В наш час редакція, що шанує себе, не друкувала б на першій сторінці знак питання. Мало кому було відомо (а вже в цьому залі точно нікому), що рішення додати знак питання було прийняте за кілька хвилин до того, як випуск відправили до друку, і для цього знадобилося додзвонитись до головного редактора, який відпочивав у Тведестранні.

– У Норвегії серійних убивць не було з вісімдесятих, коли лютував Арнфінн Нессет, – сказав Волер. – Принаймні нам про них невідомо. Маніяк для Норвегії – рідкість. Причому така, що про нього дізнається вся країна. Отже, хлопці, за нами зараз спостерігають мільйони очей.

Він артистично витримав паузу, хоча міг би обійтись і без неї: значущість нинішнього розслідування співробітники зрозуміли ще вчора, коли їх обдзвонював Мьоллер.

– Якщо це дійсно серійний убивця, – вів далі Волер, – нам в чомусь навіть поталанило. По-перше, тому, що серед нас є людина, яка розкрила таку справу. Гадаю, всі ви пам’ятаєте блискуче розслідування інспектора Холе в Сіднеї. Харрі?

Харрі знову опинився в центрі загальної уваги. Відкашлявся. Відчувши, що голос може підвести, відкашлявся ще раз і мовив:

– Не впевнений, що моя робота в Сіднеї – приклад для наслідування. – Він кисло посміхнувся. – Як ви, напевно, пам’ятаєте, закінчилося все тим, що злочинця я застрелив.

Ніхто не засміявся й навіть не посміхнувся. Харрі ж не майбутній начальник.

– Ну, могло б бути й гірше. – Волер знову подивився на «ролекс». – Багатьом тут знайомий психолог Столе Еуне. Кілька разів ми вже удавалися до його допомоги. Сьогодні він погодився прийти й розповісти про манію вбивства. Комусь це все відомо, але повторення – мати навчання. Він прийде о…

Відчинилися двері. Співробітники обернулися: в зал, важко дихаючи, ввійшов чоловік у твідовому костюмі. Над чітко окресленим округлим черевцем красувався помаранчевий бант. Пітна лисина, пітне обличчя, на якому впадали у вічі темні (фарбовані?) брови та окуляри – такі вузькі, що виникав сумнів, чи можна хоч що-небудь у них побачити.

– Згадай про сонце… – почав Волер.

– …воно і зійде, – завершив Столе Еуне, дістаючи з нагрудної кишені хустку та протираючи нею лоба. – І, чорт забирай, світить нещадно!

Він дійшов до столу і плюхнув на підлогу потерту шкіряну сумку.

– Доброго ранку, шановні. Приємно бачити так багато молодих осіб, які не полінувалися прокинутись у такий ранній час. Із кимось із вас я знайомий, а з деким поки що не зустрічався.

Харрі всміхнувся. Вже з ним-то Еуне зустрічався. Багато років тому Харрі заявився до нього зі своїми проблемами, і, хоча Еуне не був фахівцем із лікування алкоголізму, він постарався йому допомогти, а згодом їхнє знайомство переросло навіть у деяку подобу дружби.

– Розкривайте блокноти, шибеники! – Еуне кинув піджак на спинку крісла. – Вигляд у вас, як на похоронах, і загалом це виправдано. Але перш ніж я піду, хочеться побачити на ваших обличчях хоч одну усмішку. Це наказ. А тепер будьте уважні: говоритиму й писатиму швидко.

Еуне схопив фломастер, який лежав біля білої дошки, й почав зі скаженою швидкістю писати одне, міркуючи в цей час абсолютно про інше:

– Є всі підстави вважати, що серійні вбивці існують відтоді, коли на землі стало досить людей, аби вбивати їх серіями. Але багато хто бере за точку відліку тисяча вісімсот вісімдесят восьмий рік, так звану «осінь жаху», коли вперше було задокументовано справу про серію вбивств із явно сексуальним мотивом. Жертвами першого маніяка в історії Нового часу стали п’ять жінок. Особу злочинця встановити так і не вдалось, і він безслідно зник, отримавши в народі прізвисько Джек Тельбушник.

– Тепер про внесок нашої країни у список серійних убивць. Як вам усім відомо, у вісімдесяті роки медичний працівник Арнфінн Нессет отруїв понад двадцять пацієнтів. Але найвідомішим норвезьким маніяком став не він, а Белл Ганнес. Рідкісне явище – жінка-маніяк. Емігрувавши в Америку, вона тисяча дев’ятсот другого року вийшла заміж і влаштувалася зі своїм здохляком у передмісті