Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

class="v">теж вартий, аби про нього

згадали в загальному

розстрільному списку,

 за яким замовляє молитви

невидима снайперка.

Світ — поштовий мішок,

зашитий колючим дротом.

Прорвеш — полізуть із

дитячих сорочок та рушників

чорні жаби й вужі.

Нам ніколи не дізнатись,

хто стояв у розпалених натовпах,

готових рвати ніжну тканину

чужого тіла.

Нам ніколи не дізнатись,

кого в цих натовпах не було.

Вести тебе

нічними дорогами

між трави та вугілля,

робити нечутними

твої кроки в легких

професійних кросівках,

виводити до джерел,

в обхід натоптаних

коров’ячих стежок,

лишати для тебе на ранок хліб,

загорнутий у вороже

знамено.

Зранку він

перечитує написане.

Іноді щось додає.

Іноді править.

Голиться, ріже шкіру

старими станками.

Але крові немає.

Зовсім немає.

І смерті теж немає.

Псих

Міста шкода, — говорить він. — Знищать його.

Як Содом і Гоморру, — додає.

Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.

Кілька днів тому інтернат захопили.

Поставили міномети на подвір'ї

Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим

гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах,

обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках

мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.

Автоматники не звертають на них уваги.

Вони теж на них не звертають.

В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив

про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,

як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,

мама нормальна, ти теж нормальний, але є

один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.

А значить, і на тебе теж падає підозра.

Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.

Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею

і помічаєш боковим зором щось неприємне,

щось таке, що викликає страх і відразу, наприклад —

розірвану тварину, але знаєш —

якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,

ніби все гаразд.

Ось так і тепер — сидять разом, мовчать,

і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх

і немає. Хіба мало їх тут лишилось —

тих, хто так і не вибрався,

тих, хто лежить на узбіччі,

ніби розірвана тварина.

Керівництво інтернату давно розбіглось.

За хворими доглядають кілька прибиральниць.

Старі жінки, які пропрацювали

тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.

Не так і мало для міста-мільйонника.

Мародер

Погана біографія,

з таких біографій роблять ранкові новини.

Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї,

в мами проблеми з цукром.

Незакінчене технічне, два роки на обліку,

випалене йодом горло,

розірване арматурою вухо.

Про що ти мріяв усі ці роки?

Чого хотів?

Все, чого він хотів, лежало

в найближчому торговельному центрі.

Зламати його було — ніби зламати

печатки на папських грамотах.

«Я ніколи, — писав він, — не мав такої

кількості грошей, аби купити

все, що мені хочеться. Завжди щось

відкладав на кращі часи.

Лише тепер зрозумів, що кращих

часів не буде.

Ти теж народився тут.

Ти знаєш, як воно все.

Скажи слідом за мною:

життя — жорстоке й несправедливе,

життя — безнадійне й коротке,

життя — безрадісне й підле.

Той, хто нічого не має, —

нічого й не матиме,

той, кому немає чого втрачати, —

нічого не втратить».

Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.

Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє

від решти жінок.

Добре серце, хворі легені —

живеш із нею, тому що любиш,

помираєш тому, що живеш із нею.

«Спасибі, що пишеш, — дякує він,

— спасибі, що пишеш».

«Немає за що», — відповідаю я.

Справді — немає за що.

Плеєр

Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.

Ціле літо просидів у місті.

Коли почались обстріли — здивувався,

став дивитися новини, потім кинув.

Ходить містом, не вимикаючи плеєра,

слухає різних динозаврів,

натикається на спалені машини,

на розірвані тіла.

Нам залишаться від цілої історії,

від світу, в якому ми жили,

слова та музика кількох геніальних

чоловіків, що марно намагалися нас

усіх застерегти, намагалися щось пояснити,

але нічого не пояснили, нікого не врятували,

лежать на цвинтарях,

із їхніх геніальних грудних кліток

ростуть тепер квіти й трава.

Більше не лишиться нічого —

лише музика, лише спів, лише голос,

що примушує любити.

Можна ніколи не обривати цю музику.

Слухати космос, заплющивши очі.

 Думати про китів у нічному океані.

Більше нічого не чути.

Більше нічого не бачити.

Більше нічого не відчувати.

Окрім запаху, звісно.

Окрім трупного запаху.

Капелан

Ігор, капелан, тридцять років,

але не голиться, щоби виглядати дорослішим.

Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними.

Тим більше в тридцять.

Вік, у якому можна загубитись.

Небезпечний вік. Навіть для капелана.

Дивно сповідувати чоловіків,

які так уперто й послідовно порушують усі

Господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений

метал, обпалюють губи тютюном, курять

на вітрі, оглушені, розгнівані.

Недопалки летять у мокру траву —

хрестики, іконки, мастило під нігтями,

вимикають телефони,

йдуть до сповіді.

Розповідають йому свої секрети, діляться бідами.

Він би вже й не слухав цього всього, але що мас робити.

Кожен гріх — ніби камінь із морського побережжя.

Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню —

кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.

В нього вже повні торби цього каміння,

він уже ледве волочить його за собою.

А вони все приходять і приходять,

приносять свої камені,

передають йому,

ніби щось найголовніше.

Постійно, вже стільки днів.

Докурюють, жартують, стають у чергу,

бояться не встигнути.

Всі встигнуть.

Ніхто не запізниться.

Шпигун

Володя, двадцять п’ять років,

лікар, психолог,

веде відеоблог, вчить правильно

ставитись до життя,

отримувати радість від щоденних речей,

пояснює прості слова,

просіює негативну енергію,

ніби важкий річковий пісок.

Два місяці тому потрапив у полон.

Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві.

Жодних шансів вийти, сидітиме

до Страшного Суду.

Лежить у бетонному мішку, на матраці,

накритий ковдрою, одягнений у чужий светр

із рештками крові, лежить поруч із якимось

темним-темним, боїться навіть подивитися

в його бік, лежить, а темний його доконує:

Щоденні речі, шпигуне, — натільна білизна, вчорашній хліб.

Господній задум, шпигуне, — колюча ковдра, пропахла дощами.

Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся.

Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке,

що вона від тебе вперто ховає,

чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку,

за якою чиниться правосуддя.

Святе сімейство ховається за дверима вихолодженого житла.

Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою.

Наскільки стане тепер нашого вміння

розуміти прості