Читати книгу - "Строк минає на світанку"

було рук, ніг, облич перед нею. Не було нічого. На підлозі звивалися двоє тіл.

Повз неї метнулася Джоан Брістоль і, схопивши біля каміна кочергу, підняла її над головою.

У Руді були зв'язані руки. Та коли хлопець із сусіднього будинку міг з порожніми руками стати проти револьвера, то вона стане зв'язана проти кочерги.

Вона підставила ногу.

Джоан Брістоль гепнулася долілиць, а кочерга відлетіла вбік і грюкнула об стіну.

Руді кинулася на Джоан і притисла її коліньми до підлоги. Вона не могла розглядіти, що діється між чоловіками. Чула тільки звуки ударів. Один, другий, третій…

Раптом ті двоє на підлозі роз'єдналися. Один підвівся, а другий зостався лежати. Той, що підвівся, тримав у руках револьвер.

— Зараз я поможу вам, Руді, — мовив він одсапуючись.

І вона побачила: на підлозі лежав Гріф. Він злегка здригався. Тоді звів руку, доторкнувся до голови, одначе з місця не зрушив. Квін не спускав з нього очей. Револьвер був у нього.

— Я держу її, — сказала Руді.

Він обернувся до Грейвзового письмового столу, щось там узяв, а відтак підійшов до неї і розрізав її пута. Обоє так засапалися, що й досі не могли розмовляти.

Потім Квін позв'язував ті стяжки матерії і скрутив руки Джоан Брістоль за спиною.

— І йому теж, — важко дихаючи, сказала Руді.

— Аякже!

Він пішов до спальні, приніс простирадло з Грейвзового ліжка і, розірвавши його на кілька довгих стяжок, став на коліна біля Гріфа.

— Я побачив у вікно, як вони вели вас сюди. Ви йшли так напружено, що я відразу догадався: вони погрожують вам зброєю. Тоді я сховався у ванній…

— Це вони, Квіне. Цього разу ми не помилилися.

— Я знаю, Гоумз не вбивав. Але ж і мені там кепсько довелося… — Він устав і оглянув свою роботу. — Ну, на деякий час це їх трохи вгамує. А ротів затуляти не варто. Нехай собі кричать хоч луснуть. Та, власне, це нам тільки на руку. Ми їм навіть допоможемо.

— Квіне, до чого це тепер? Ось вони тут. Але ж яка різниця? Погляньте-но, дві хвилини на сьому…

— Давайте спробуємо, підемо туди. Може, коли не цим автобусом, то яким іншим…

— Усе марно, Квіне. Я ж вам казала. Бачите, місто вже прокидається.

— Поліція теж прокидається. Не гаймо часу, щоб нас тут не заскочили. Ходімо, Руді. Спробуймо.

Він схопив її за руку й потягнув до сходів. Вони спустилися вниз.

— Беріть свою валізу, відмикайте двері й стійте там. А я зателефоную. Це забере не більше хвилини.

Він зняв трубку.

— Ви готові?

Руді стояла біля дверей, тримаючи в руці валізу, готова пуститися бігти. Квін мовив у трубку:

— З'єднайте мене з поліцією. — Тоді обернувся до Руді: — Відчиніть двері, щоб і я встиг…

Вона штовхнула двері й підставила ногу, щоб не зачинялися.

— Алло! Поліція? Учинено вбивство. Іст-Сайд, Сімдесята вулиця. Будинок… — Він назвав номер будинку. — Господар, Стівен Грейвз, лежить мертвий на другому поверсі. В тій самій кімнаті ви побачите двох людей, що вбили його. Вони зв'язані, і ви застанете їх, якщо не будете зволікати. Там-таки, у письмовому столі, знайдете листа і з нього довідаєтеся про причину… Ага, ще одне! Револьвер, з якого вони стріляли, лежатиме біля надвірних дверей, під килимком… Що?.. Ні, не жарт. Якби ж це був жарт. Я? Ні. Просто перехожий…

Квін кинув трубку повз апарат, обернувся до Руді.

— Тікаймо! — І метнувся до дверей.

На мить він зупинився, підсунув револьвер під килимок і слідом за Руді вибіг на вулицю.

— Це їхня машина! — гукнула вона через плече. — Він залишив ключ!

Квін ускочив за нею в машину, пристукнув дверцята, і машина рвонулася з місця. Тільки-но вони повернули за ріг, як іззаду долинув звук поліційної сирени.

— Скоро вони, — мовив Квін. — Якби не машина, нас би злапали.

З шаленою швидкістю вони мчали ще безлюдною Медісон-авеню. Двічі Квін проскочив під червоним сигналом світлофора.

— Однаково не встигнемо, Квіне, — сказала Руді.

— А все-таки спробуймо!

Дедалі розвиднювалось. На сході займався новий день. Ще один день у Нью-Йорку…

«Ну що, Нью-Йорку? Взяв-таки гору? Тепер зловтішаєшся, га? Приємно відчувати, що ти нас здолав, занапастив? Хлопця й дівчину з невеликого містечка. В нас були однакові шанси, еге ж? Як завжди. Ти, страшне, жорстоке місто, місто-лиходій!.. Однакові шанси! Де там! Ти, гниле місто!.. Ти, ти… Нью-Йорку!..»

Сльоза блиснула в Руді на скроні й поповзла далі вбік, майже до вуха, — так швидко вони їхали, й такий сильний був вітер в обличчя.

Квінова рука на мить одірвалася від керма і міцно стиснула її руку.

— Не плачте, Руді, — мовив він здавленим голосом, не спускаючи очей з дороги.

— Я не плачу, — відказала вона. — Такої втіхи воно від мене не діжде. Нехай хоч би що, а я не покажу перед ним свого горя.

Будинки попереду здіймалися все вище. З кожним кварталом вони неначе росли вгору. Спочатку були на вісім-десять поверхів, далі стали п'ятнадцятиповерхові, потім двадцятиповерхові, ще далі — тридцятиповерхові, а там ще й ще більші. Вони пнулися все вище в небо, застуючи світло, аж поки стало здаватися, що машина їде на дні глибокої стічної канави. Десь там, нагорі, ясніло небо, а тут, унизу, все було тьмяне й сіре, завжди сіре — нескінченні бетонні лабіринти, що з них немає виходу…

Вони мчали вже Сьомою авеню, простуючи до Тридцятої вулиці. З правого боку на них насувався Бродвей. Проїхали ще трохи, десь до Сорокової вулиці, — і ось уже Бродвей утворив подвійний трикутник, що його всі називають Таймс-сквером.

Перед ними виросла велетенська будівля «Нью-Йорк таймс». А далі й праворуч — дивний височенний брус, не знати навіщо зведений проти ясного вранішнього неба.

Руді схопила Квіна за руку так несподівано і рвучко, що він крутнув кермо, і вони мало не заїхали на тротуар.

Вона стояла на колінах, видивлялась у заднє вікно й торсала Квіна за плече.

— Квіне, погляньте! Ну ж бо, погляньте! Годинник на вежі «Парамаунт» показує за п'ять хвилин шосту! Тільки за п'ять хвилин шосту!.. Той, у кімнаті, певне, йшов уперед…

— А може, цей спізнюється? Обережно, не випадіть із машини!

Вона посилала годинникові цілунки рукою, не тямлячись із вдячності.

— Ні, цей годинник правильний! Цей правильний! Це мій єдиний друг у цілому місті! Я знала, що він мені допоможе! Виходить, ще можна встигнути. В нас іще є надія…

Вона ніколи більше не побачить хмарочоса «Нью-Йорк таймс»!.. Ніколи більше сюди не вернеться!..

— Сядьте, зараз нам повертати!

Два колеса машини аж