Читати книгу - "Кід Родело"

невиразний рух у темряві, тіні на світлому тлі піску. Постаті не розрізнялися.

Нора прошепотіла:

— Джо… не треба! Судно тут. Може, вранці ми потрапимо на борт без бою…

Він відіпхнув її.

— То вже ні. Без бою ми не обійдемось.

Він підвів рушницю, і Том Беджер, що лежав животом на холодному піску, зробив те ж саме. За каменюкою Родело поклав свій вінчестер якомога зручніше.

Може, індіанці вгледіли якийсь рух, може, зблиснуло світло на стволі рушниці, але раптом Капелюх просичав, даючи сигнал тривоги.

Тієї ж миті вдарила Харбінова рушниця, і їй, наче двократна луна, відповіли постріли Беджера та Родело.

Скрикнула людина, скинувся кінь, захропів… ураз загриміли постріли у відповідь, викидаючи полум’я.

Не було й мови про те, щоб вести прицільний вогонь, бо цілі не було помітно, тільки безладні рухи та спалахи пострілів індіанців. Троє лежали на землі, виявляючи себе лише спалахами пострілів. Їхні тіла зливалися з чорнотою урвища позаду.

І враз стрілянина ущухла, долинав тільки тупіт кінських копит. Джо вистрелив ще раз услід коневі, що мчав геть.

А потім тиша…

Тільки шум прибою, легкі подуви вітру, яскраві зорі високо у темряві над ними…

— А що ми тепер будемо робити? — спитала Нора.

— Почекаємо, — сказав Джо Харбін з посмішкою.

Поряд почувся важкий стогін, потім хрипке дихання.

— Джо! — голос Тома Беджера був слабкий. — Джо, нехай цей хлопець забере золото. Дозволь йому забрати його. Не варто…

— Ну ясно, — легко відповів Харбін. — Не турбуйся про це. Я й сам думав так зробити.

Розділ чотирнадцятий

Затока лежала у сірому світанні, немовби сталевий щит. Далеко на воді застиг низький чорний корпус кеча, його дві темні голі щогли тонкими пальцями вказували у небо.

На піску, скоцюрблені смертю, лежали тіла чотирьох індіанців. Капелюха серед них не було..

Ден Родело спроквола підвівся, розпростовуючи м’язи, зведені незручною позою та вогкістю ночі. Він підняв свою рушницю і витер із ствола вологу.

— Було б краще запалити сигнальне вогнище, — зауважила Нора. — Вони можуть відчалити без нас.

Вони зібрали плавник. Лише Том лежав нерухомо.

— Як він? — спитав Родело.

— Помер. Ти чув, що він сказав, — це було, коли він відходив.

Джо Харбін, схиливши голову, подивився на Беджера.

— Він був добрий чолов’яга і добрий партнер. Без нього я б ніколи не витримав першого року у в’язниці. Завжди осаджував мене, коли я був ладен розтрощити собі голову. — Він глянув на Родело. — Ти вже надивився на мене. Знаєш, я спалахую швидко.

Він склав вогнище, одірвав стрічку від подолу своєї сорочки на гніт, помацав по кишенях.

— Сірники в тебе є?

Ден підніс руку до кишені, а Джо Харбін сягнув по револьвер. Відстань від руки до зброї була в нього на шість дюймів менша, ніж у Дена, і Джо Харбін був меткий. Його рука обхопила рукоятку, револьвер ураз вислизнув з кобури, мушка піднялась до рівня — і все це був один досконалий рух, наслідок довгої практики, що залишила багато мерців у нього позаду.

Мушка підійнялась до рівня, але щось різко вдарило його у бік, і з жахом та недовірою він побачив, що Ден Родело стріляє. Другий постріл пролунав ураз слідом за першим, і прицілитися йому вже не вдалося; його куля вгвинтилася у пісок в нього під ногами. Він поточився, важко осів на каменюку, і шестизарядний кольт вислизнув з його пальців.

— Ти сказав Беджерові, що віддаси мені золото, — тихо промовив Родело.

— Під три чорти, він же помирав… від цього він почув себе краще. А ти що ж думав, я й насправді погодився, га?

— Він намагався врятувати твою шкуру, Джо. Знав, до чого йдеться. Бачиш, за ці кілька днів він, я вважаю, розібрав, хто я є.

— Ти? — Джо тримався за бік, і кров текла по його руці.

— Колись у Техасі, ще зовсім малим — мене звали тоді Кід — я був стрільцем-бандитом. Аж доки зрозумів, що це не дасть мені ніякого місця в житті. Це була моя професія, моя перша справжня робота.

— Отой Беджер, — проказав Джо Харбін з якимсь подивом, — Завжди відговорював мене від цього, навіть з останнім подихом. Варто було б його послухати… — він дихав тепер уривчасто. — Ти б краще запалив вогнище. Подивись, чи на судні піднімають вітрила?

Родело обернувся до моря і запізно почув клацання зведеного курка. Він кинувся стрімголов на пісок, почув грім пострілу, відчув бризки піску на своєму обличчі, а потім перекотився і став стріляти. Тричі натискав він на гачок кольта, і з кожним пострілом тіло Джо Харбіна смикалося, а потім повільно зсунулося з каменюки на пісок.

Непевно, з пополотнілим обличчям Родело звівся на ноги і подивився на Нору.

— Це було неминуче, — сказав він, з жалем дивлячись на Харбіна. — Він би все одно намагався б убити мене.

— Я запалю вогонь, — сказала Нора.

Вона взяла його сірники і присіла до вогнища. Коли з’явилось полум’я і дим потягнувся до неба, вона підвелась і пішла уздовж урвища, аж раптом зупинилась біля щілини в скелі. Скриня, яку вона видобула звідти, була стара та іржава, але ще ціла.

— Я згадала місце, — сказала вона. — Ось за цим я ішла. Тут усе, що залишилося від моєї родини…

— Вони спускають човна, — сказав Родело. Він узяв сакви із золотом і спустився до берега, куди наближався човен. У ньому було двоє чоловіків.

— Ти — Айзечер? — спитав один.

— Він мертвий. Вбитий нещодавно, коли втікав. Я займу його місце.

— Мені про це невідомо, — запротестував той. — Мені обіцяли по дві сотні за кожен день, і…

— Усе одержиш, і ще двадцять зелененьких понад усе, якщо скинеш отих двох людей у море.

— Навіщо це? Ніхто їх тут ніколи не знайде.

— Тут є десь нагорі індіанець, якому обіцяли по півсотні доларів за кожного втеклого в’язня, живого чи мертвого. А вони не хотіли повертатися.

— Двадцять зелененьких? Досить переконливо…

Він глянув на важкі сакви, що їх Ден укладав у човен.

— А це що?

— Турботи, друже. Великі турботи. Тобі краще забути про них.

— Що ж, я хочу дожити до старості, і тому думаю лише про свої справи.

— Вже забув.

Нора сіла у човен, а Ден підійшов до грульї і зняв з нього вуздечку.

— От і все, хлопче, ти вільний. Йди назад до Сема, якщо хочеш, і ми прийдемо до тебе одного дня. А як не зробиш цього, будеш просто бігати дикуном.

Він поплескав мустанга по стегну і пішов геть, намагаючись не показати,