Читати книгу - "Принц Хаосу"

обставин. Сорочка, штани, куртка, плащ, браслети на ноги, браслети на руки, шарф і банданна в горошок — виглядали ми запально. Зброю довелося залишити. Ми планували повернутися за нею по дорозі назад.

— Готовий? — Запитав мене Юрт.

— Так.

Він схопив мене за руку, і ми перемістилися, прибувши на внутрішній край Площі-на-Краю-Світу, де синє небо темніло над загравою факельного вогню, яка витягнулась за маршрутом процесії. Ми пройшли вздовж плакальників в надії, що побачать нас багато людей. Мене привітали кілька старих знайомих. На нещастя, більшість хотіла зупинитися і поговорити: раз вже так довго не бачилися. У Юрта були аналогічні проблеми. Більшість також цікавилося, чому ми тут, а не в Руінааді — величезній скляної голці Хаосу далеко позаду нас. Регулярно повітря дрижало, коли гонг видавав тягучий дзвін. Я відчував, як тремтить грунт, так як ми були недалеко від джерела. Ми повільно проробили наш шлях через Плаза до масивної стелли з чорного каменю на самому краю Пекла, до брами-арки з застиглого полум'я і таких же сходів, що вели вниз: кожна сходинка і підтримка її — із замкненого у часі вогню. Грубий амфітеатр під нами був також прикрашений вогнем — який сам себе освітлював, звернений до чорної брили на кінці всього, і не було стіни за ним, лише відкрита порожнеча Пекла і та сингулярність, звідки виходить все.

Всередину ще ніхто не входив, і ми стояли біля воріт з вогню і дивилися на шлях, яким прямуватиме процесія. Кивали дружнім демонічним особам, здригалися в тон гонгу, спостерігали, як все більше темніє небо. І раптом мій розум облило могутньою присутністю.

— Мерлін!

З'явилося зображення Мандора, в зміненій формі, вітаючого мене через Козир, який дивився вниз на затягнуту в червоне руку, кисті не було видно, а обличчя — на межі гніву, яке я рідко бачив у нього за дуже довгий час.

— Так? — Сказав я.

Його погляд змістився за мене. Вираз раптово змінилося, брови піднялися, губи розійшлися.

— Там з тобою Юрт? — Запитав він.

— Він самий.

— Я думав, ви не в найкращих стосунках, — сказав він повільно, — судячи з нашої останньої бесіди.

— На час похорону ми вирішили відкласти наші розбіжності.

— Хоч це й здається цивілізованим, я не впевнений, чи мудро це, — сказав він.

Я посміхнувся.

— Я знаю, що роблю, — повідомив я йому.

— Правда? — Сказав він, — тоді чому ви в соборі, а не тут, у Руінааді?

— Ніхто не говорив мені, що я повинен бути в Руінааді.

— Дивно, — зазначив він. — Твоя мати ніби як поінформувала вас з Юртом, що вам належить бути в процесії.

Я похитав головою і відвернувся.

— Юрт, ти знав, що нам належить бути в процесії? — Запитав я.

— Ні, — сказав він. — З одного боку, це не позбавлено сенсу. З іншого — Чорне Спостереження, яке рекомендує встановлювати знижений рівень товкучки. Хто сказав тобі про процесію?

— Мандор. Він говорить, що Дара ніби як давала нам знати.

— Мені вона не говорила.

— Ти чув? — Сказав я Мандору.

— Так. Тепер це неважливо. Ідіть сюди, ви обидва.

Він простягнув руку.

— Тепер він хоче нас, — сказав я Юрту.

— Прокляття! — Прорік Юрт і ступив уперед.

Я простягнув руку і стиснув долоню Мандора якраз тоді, коли Юрт підійшов і схопив мене за плече. Потім ми обидва рушили вперед… в слизькі і мерехтливі нутрощі руінаадського головного залу, який спирається на землю, — етюд у чорному, сірому, моховито-зеленому і темно-червоному, — люстри — немов сталактити, вогняні скульптури біля стін, висячі за ними лускаті шкури, ширяючі у повітрі сфери води і тварюки, плаваючі всередині.

Зал був заповнений знаттю, родичами, придворними, які ворушилися, точно океан вогню, навколо катафалка в центрі залу. Гонг пролунав знову, якраз коли Мандор щось сказав нам.

Він почекав, поки не спаде вібрація, потім знову заговорив:

— Я сказав, що Дара ще не прибула. Ідіть, засвідчіть повагу, і нехай Бансес призначить вам місця в процесії.

Глянувши на катафалк, я помітив поблизу і Тмера, і Таббла. Тмер розмовляв з Бансесом, Таббл — з кимось, хто стояв спиною до нас. Дика думка раптово вразила мене.

— А як, — запитав я, — у процесії з системою безпеки?

Мандор посміхнувся.

— У натовпі досить багато стражників, — сказав він, — і ще більше розсипано уздовж шляху. Кожну секунду тебе хтось буде бачити.

Я глянув на Юрта, щоб подивитися, чи чув він це. Він кивнув.

— Спасибі.

Продовжуючи тягнути літанію без краплі мелодії з приходячих в голову непристойностей, я рушив до гробу, Юрт — слідом. Єдиний спосіб, що я зміг придумати — згенерувати дублікат: умовити Амбер заслати на моє місце примару. Але Логрус вмить би відсік енергію, витікаючу з мого дубліката. А якщо просто піти, буде не тільки помічена мою відсутність, але мене ще й вистежать, і, ймовірно-можливо, за допомогою самого Логруса, раз вже Дара протрубила збір. І потім, Логрус дізнався б, що я відчалив, щоб пересікти його ж — Логруса — спробу розбалансувати порядок, — так, далі неосяжна Річка-з-гімна і її ненадійна гладь. Не помилитися б, будучи настільки високої думки про себе.

— І як ми маємо намір зробити це, Мерлін? — Тихо сказав Юрт, поки ми прокладали собі дорогу до кінця повільно повзучої черги.

Гонг пролунав знову, змусивши канделябри затремтіти.

— Не розумію, як це у нас вийде, — відповів я. — По-моєму, саме найкраще, на що можна сподіватися, — спробувати вирішити задачку, поки йдемо.

— Звідси можна зробити це через Козир, — відповів він. — Ну, хіба що в ідеальних умовах, — поправився він, — і без відволікаючих чинників.

Я спробував скласти якесь заклинання, щось таке посилаюче абикуди, знайти якогось посередника, готового послужити мені в цьому. Ідеально підходив Привид. Але він, звичайно ж, плавав десь, досліджуючи просторові асиметрії Скульптурного Залу. Що може зайняти його надовго.

— Я можу дістатися туди досить-таки швидко, — зголосився Юрт, — і з такою різницею часів, що повернуся перш, ніж хто-небудь помітить.

— І ти точно знаєш двох чоловік в Кашеі, з ким міг би переговорити, — Сказав я. — Люк і Корал. Обидва вони зіткнулися з тобою в церкві, коли ми намагалися вбити один одного… І ти вкрав меч батька Люка. З стегна навскидку — Він, ледве углядівши тебе, зробить спробу вбити, а вона заверещить: «На допомогу!»

Черга злегка просунулася.

— Отже, мене про допомогу не просять, — сказав він.

— Ой-ей, — сказав я. — Я знаю, ти — крутий хлопець, але Пташенята Дракона — це профі. До того ж ти зустрінешся з дуже незгодною рятуватися в лицй Корал.

— Ти — чаклун, — сказав Юрт. — Якщо ми з'ясуємо, де тут стражники, не