Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

по-наському вилаявся, і забряжчала зброя, і загупали хапливі кроки, і задзвеніли ключі.

Але раптом все стихло.

Чийсь голос, владний і гучний, кинув кілька слів наказу.

I Козак Мамай зразу ж таки впізнав, що то прибув сюди сам гетьман Однокрил.

53

Йому не спалось, гетьманові, того ранку. Прокинувшись, ясновельможний звелів зганяти на майдан перед хурдигою цікавих, а коли йому ясували уклінно, що зганяти нікого не треба, бо ж людей і без того зійшлась сила-силенна, пан зацний гетьман наказати зволив — юрбу розігнати, щоб, бува, Козака Мамая не одбили чи не викрали, і вже когось там, якихось цікавих, хто за першим наказом не відійшов, на помості під шибеницею хорошенько в три берези по дупах затинали…..

Пан гетьман, як і завше, чепурився перед виходом з опочивальні.

Голяр збивав йому на тімені піну, і не з гречаного борошна, як на всіх інших довбешках, і не з милких корінчиків перекотиполя, а з доброго марсельського мила, і шкріб йому голову круг оселедця, схожого на кобилячий хвіст на бунчуці гетьманському, шкріб старанно, бо гетьман Однокрил завжди намагався виглядати гарним і охайним.

Він дивився на себе в дзеркало з венеційського скла і сам собі сильно подобався, особливо збоку, в тому повороті, в якому карбували його профіль на монетах, бо й справді-таки був, нівроку йому, помітної вроди шляхтич, і він бачив у тому венеційському зерцадлі на обличчі в себе два носи. I ділив їх на два, бо ж, хоч і двійнило йому в очах, навпомацки знав, що ніс у нього, як і в усіх людей, один.

Бачив чотири ока. I їх ділив на два. I все інше ділив.

Не ділив тільки свої півтора вуса, як і вуса полизачів і приклонників, бо ж ті всі й собі повідтинали по одному вусові (як ми це вже з вами, читачу, знаємо), лабузнячись до пана гетьмана, що в нього волосся й нігті чомусь не росли.

Підвладні ясновельможного гетьмана України, кому кортіло заслужити високий чин, посаду, грошики чи просто похвалу, в усьому намагалися наслідувати свого володаря.

Якщо пана гетьмана долав з остуди нежить і Однокрил ставав на час гугнявим, починали балакати в ніс і полизачі. Якщо гетьман зволив жартувати, всі підвладні мусили сміятися.

Коли на якій-небудь урочистій церемонії розстібався в гетьмана гаплик чи гудзик, полизачі робили те й собі.

Підніжки гетьмана повторювали його улюблені вирази, інші — гру обличчя й чудернацькі жести, намагаючись робити все не правою рукою, як усі, а лівою, бо ж у пана гетьмана була сама тільки ліва.

Одного тільки не могли підлабузники пана гетьмана досягти в подражанні йому.

У Гордія Пихатого, як ми казали вже, була тільки ліва рука.

I кожен лизоблюд, ясна річ, ладен був одсікти собі праву, коли б замість відрубаної правиці виросло чорне лебедине крило, яке, на диво всьому світові, справді-таки стирчало з правого гетьманського плеча, за що й прозвали гетьмана в народі, як те всім нам відомо з історії, Гордієм Однокрилом.

Одне крило! Саме воно й підносило гетьмана Пихатого у його власнім розумінні — над усіма іншими людьми, чорне пір'я на рамені, пір'я, якого більш ніхто не мав. Дивившися на себе в дзеркало, пан гетьман, звісно ж, бачив там аж два крила, але й крил своїх на два не ділив, і впевнена свідомість, що господь-бог його створив задля високого польоту, давала ясновельможному снагу до історичних звершень.

Лишившись на самоті біля дзеркала, ясновельможний розмахував крилом, як лебідь, як орел, як янгол, і йому здавалось, буцім підіймається він аж до самих небес, щоб відтіля, від божого престолу, проголошувати свої велеречиві й голосні промови до народу, що їх красноглаголивий пан гетьман України завжди ось тут і готував, перед великим дзеркалом, поки його ніхто не бачив.

54

Але ж пан-бог те бачив. I сердився:

— Чого він там хизується… той одновусий лебедин?

— Бо певен, що народжений — літати.

— Цей полетить!

— Атож! — і святий Петро спитав у бога: — I як це ви його, такого, сотворили, господи?

— Так то ж — не я!

— А хто ж?

Господь знизав плечима.

— Диявол? Сатана?

— Вони ж того не вміють, знаєш сам.

— То хто ж тоді оту мармизу сотворив?

Господь не відповів.

Розгнівався.

Його питали про таке, що й не дай бог!

Його питали про таке, що аж свербіло, де не треба.

— Крила, крила! — бурчав сердито вседержитель. — Бог і кажанові крила дав. А людині…

— Людині, — поспішив докінчити Петро, — людині для польоту потрібна сила духу, а не пір'я.

— А вони ж там, бач, дурні, навіть янголів малюють з пір'ям.

— Як лебедів!

— Як гусаків! Ха-ха! — і господь-бог, сивенький підкрутивши вус, хоч і старечим голосом, але ще зовсім по-парубоцькому зареготав, як грянув громом.

55

А на землі почули люди й справді — грім з ясного неба, і з несподіванки схибнула в голія рука, і він порізав підборіддя пану гетьману, порізав зовсім трішки, що тому й не заболіло.

Але голія затрясло, бо за пролиття найменшої краплі гетьманської крові належало платити головою.

— Заберіть його! — кивнувши на цилюрника, стиха мовив пан гетьман, і його шепіт був страшніший за всякий крик. — Візьміть лишень! — і він зробив круг шиї виразний і символічний рух, до котрого підвладні вже звикли і котрий означав, що смерті злочинця вимагають безпека і честь держави.

Необачного цилюрника зразу ж потягли, щоб завтра, після суду праведного, намилити для нього зашморг, — і тут же привели до гетьмана голія запасного, якогось товстого баварця, червонопикого, звіруватого і схожого на єврейського різника.

Ясновельможний уже квапився на празник святої Шибениці, на страту ненависного Козака, і вже смикався від нетерплячки, бо ж таки боявся, щоб той чаклун, Мамай, десь там не втік, пан гетьман вимахував чорним крилом, заважаючи голяреві, і той таки врізав йому потилицю, але спокійнісінько присипав вавку тертим тютюном, бо знав, що цилюрника чужинного ніхто на шибеницю потягти не посміє.

З нетерпінням підганяючи баварця, гетьман знову поглядав у дзеркало, знову милувався власним профілем, бо так любив себе найпуще, та й вирішив на майдані біля шибениці сьогодні стати перед народом саме так, бочком, щоб усі бачили — і помах чорного крила, і натхнення льоту в його орлинім погляді, а щоб не видно було чималої бородавки, схожої на гусячу шкірку, порослу чорним пухом, яку червонопикий баварець намагався не зачепити бритвою.

Його високомочіє поглядало на себе з повагою: настала ж, кінець кінцем, хвилина, коли дав йому бог