Читати книгу - "Армагед-дом"

треба. Це джентльменська угода, а не шлюбний союз, потім, якщо захочеш, розлучимось, зрозумів?

І вона по-материнськи цьомкнула його в лоб.

Добре, що помада з її губ давно вже стерлась.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

«…Так зване Дзеркало Воріт розташоване чітко між стулками, під незначним кутом — для наочності Ворота можна уявити у вигляді недбало засклених дверей, тільки на місці скла міститься осердя Воріт, об’єкт, який у різний час мав назву „порталу“, „переносу“, „зрізу“, „поглинача“ і т. д. По суті справи, Дзеркало Воріт справді являє собою зріз реальностей, причому зворотний його бік практично не вивчений до сьогодні! Короткочасне перебування всередині Воріт вкидає людський організм у певну подобу анабіозу — слабшає рухова активність, різко падає частота серцевих скорочень, артеріальний тиск, притлумлюються пам’ять, зір, слух… Усі ми, хто хоч раз побував за Воротами, захоплюємося мужністю вчених, які примудрилися в цих умовах проводити експерименти на собі; щодо цього автор рекомендує ознайомитися з такою літературою: О. Ґлостер, „Біологія людини по той бік Воріт“; Е. Фейґельсон, „Деякі аспекти біофізичних процесів в умовах т. зв. розрідженої реальності“… і т. д.

…Ворота сейсмостійкі, здатні витримати значні механічні навантаження — проте існують, як видно, чинники, що виводять із ладу механізм Дзеркала. Не можна переоцінити значення так званих артефактних Воріт, тобто Воріт, які з певних причин перестали виконувати свою функцію. (Див. Тернов Ю., „Артефактні Ворота“.) Ворота з пошкодженим Дзеркалом схожі на порожню оболонку — кам’яний портал продовжує стояти й під час і після апокаліпсису, однак це не більш ніж архітектурна споруда, не здатна виконувати функцію ПЕРЕХОДУ, яка, однак, дозволяє науковцям у спокійних умовах проводити свої вимірювання. На жаль для дослідників (і на щастя для людства), такі випадки надзвичайно рідкісні — це відомі Критські та Камчатські Ворота, трохи менш відомі Ванкуверські, ще три-чотири загальновідомих і близько десятка засекречених об’єктів. І це за всю історію апокаліпсисів!..»

(Андрій Зарудний. «Вступ до історії катаклізмів» II Зібр. тв. — Т.2.— С. 10–13)

* * *

Над пісочницею здіймалася волога світло-бежева купа піску. Малюків було з десятеро — в різнокольорових куртках і комбінезончиках, здебільшого ненових, ушитих і відкорегованих англійськими шпильками, дбайливо збережених матусями для слушного випадку. Малюки вгризались у піщану купу з різних боків, на кшталт мініатюрних екскаваторів; совочки й пасочки переходили з рук у руки, і час від часу то один, то інший карапуз здіймав галас через втрачену іграшку.

Майже всі вони вже вміли ходити — хто більш, хто менш певно. Їхні братики-сестрички дрімали в маминих животах, чекаючи свого часу; мами, більш-менш пузаті, сиділи навколо пісочниці з плетивом, дамськими романами в яскравих обкладинках і нескінченними специфічними розмовами.

— …Чорнослив. Моя три дні не могла покакати, слива подіяла за півгодини…

— …Загострений шматочок мила. І хай посидить на горщику довше…

— …Якомога більше фруктів. Але тепер така дорожнеча…

— …Кальцій вживай! Я, коли Ромку носила, майже зовсім без волосся лишилась…

Лідка сухо привіталась. Її, як завжди, провели поглядами; вона, як завжди, не звернула уваги.

Андрій Ігорович Зарудний дивився, за звичаєм, удалечінь. На мідну гвоздику зронила білувату краплю неохайна пташка; Лідка скривилась.

Нікого не було вдома. Вона відчинила двері своїм ключем, зняла туфлі, в капцях прочовгала на кухню, де на недбало витертому столі побачила записку: «Телефонував М. І. Передзвони йому додому».

Почерк був Славків.

Лідка постояла замислившись, ворушачи пальцями ніг у барвистих велюрових капцях. Потім пішла у ванну, взяла з господарської шафки спеціальну щітку на довгій ручці і спустилась на подвір’я — ліквідувати пташине неподобство.

М. І. справді телефонував час від часу. М. І. приходив і в гості, М. І. багато хорошого зробив за цей рік — і для Славка, і особисто для Лідки; однак вона так і не змогла звикнути до гладкого цивільника. Вона не могла позбутися думки, що він знає справжніх убивць Андрія — і мовчить.

І тішить своє сумління подачками заруднівським родичам.

Ставши навшпиньки, Лідка зчистила з бронзи свіжий послід. Біля самого під’їзду сидів на велосипедику гладкий хлопчик у синьому комбінезоні — ноги дитяти вже дотягувалися до педалей, але що з ними робити, дитя не здогадувалось, і даремно його матуся крутилася навколо з інструкціями. Угледівши Лідку, малий роззявив рота; Лідка відвернулась.

Удома вона ретельно вимила щітку — і лише тоді, насухо витерши руки, сіла за телефон.

— Доброго дня, Миколо Івановичу. Це говорить Ліда Зарудна.

Невдавана радість на тому кінці дроту.

— Лідонько, давно ми не бачились… Я сьогодні розмовляв зі Славою. Знаю про ваші успіхи, багато про вас чув… Здається, Слава трохи образився, що я просив тебе передзвонити. Може, він ревнує?

Лідка скривилась, як кривилася зовсім недавно на вигляд пташиного лайна. Усі компоненти дурнуватого жарту були на місці, але Лідка знала, що Микола Іванович добре здогадується про їхні зі Славком справжні стосунки, а отже, «жарт» мав і другий, і третій смисл.

— Рада вас чути, — збрехала вона.

Гладкий цивільник чудово вловлював підтексти.

— Так, розумію, розумію, здогадуюсь… Однак, Лідо, в мене є шанс змінити ваше до мене ставлення.

На «ви» він переходив лише в особливих випадках.

— Справді? — спитала вона за інерцією.

— За півгодини біля станції «Лісова», — сказав Микола Іванович уже іншим, майже офіційним голосом. — Червоне авто з дипломатичним номером. Річ важлива й нагальна. Добре б узяти з собою вашого Славу..

— Його немає вдома, — сказала Лідка, добряче здивована таким ходом подій.

— Тоді приїжджай сама.

Короткі гудки.

— …Мова йде про наукову перш за все експедицію. Об’єкт незайманий — його закрили відразу ж після апокаліпсису. Сейсмічна активність у тому районі перевищувала всі розумні норми, — кажучи «розумні», смаглявий чоловік посміхнувся. — Обєкт, який цікавить вас… і нас, звичайно… об’єкт, який цікавить усіх нас, знаходиться на ділянці суходолу, яка тепер занурена на глибину шести метрів… Верхній край об’єкта стирчить над водою й руйнується хвилями. Повільніше, ніж просто цегляна мурівка, однак руйнується.

Смаглявий замовк. Хлюпнув собі газованої води, хвацько вихилив склянку, капаючи на підготований текст доповіді; люди в маленькій залі не перезирались і не перемовлялись, як це зазвичай буває на засіданнях. Як видно, вони давно вже знали привезену смаглявим новину — його повідомлення було значною мірою формальністю.

Декого Лідка знала з університету — один декан, двоє професорів, один непримітний чоловік у цивільному. Дехто навіть упізнав її — доброзичливо кивнув, приховуючи подив: хіба тут місце студенткам, хай навіть успішним?

Спершу вона ніяк не могла подолати відчуття чужого, стороннього, незручного середовища. Але потім, дібравши, про який «об’єкт» іде мова, відразу забула про