Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

В зірчастім маєві без міри,

Спини свій зір

і знову вір,

що у житті нам досить віри[183].

Своєрідний девіз поета тих років викладено в дещо наївному вірші «Порив» (1958), який не лише не загубився, а й був включений поетом до збірок «Круговерть» та «Зимові дерева».

ПОРИВ

Не одлюби свою тривогу ранню, —

той край, де обрію хвиляста каламуть,

де в надвечір'ї вітровії тчуть

єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,

ще сизуваті в прохолодній млі.

Нам є де йти — на хвилі, на землі —

Шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.

Шумуйте, весни — дні! Ярійте — вечори!

Поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу! Хай юність догорить —

Ми віддані життю і нам воздасться в славі[184].

Ще не знайомий як слід із філософією екзистенціалізму, захоплення якою припало на пізніші часи, Василь формулює своє життьове кредо: попри всі зваби й випробування, ти — людина — мусиш зберігати вірність життю, правді, долі. Усупереч обставинам — байдуже, прихильним чи трагічним — ти, нехай навіть надсило, мусиш крок за кроком долати щаблі на шляху власного самовдосконалення. Долати навіть попри те, що вже встиг збагнути: ти — лише піщинка перед незбагненною неосяжністю долі. Бо щоби піти далі за попередників, щоби творити власне життя, яке потім може стати дороговказом для вибору життєвих стратегій іншими, ти мусиш щоденним самогартуванням тримати себе у формі, бути готовим будь-якої миті зректися попереднього досвіду й відкинути життєву мудрість в ім'я власного горіння й власного виповнення.

О болі радісні непізнаних бажань,

Тривожний крові шал і перші поривання,

         Коли багрить чоло бадьора рань

                 Знання й незнання.

Ти весь — немов струна. І мариться — повік

Оберігатимеш бентежно юні тони…

            Тобі ще не прозначені кордони

                    Крутого горя і крутих утіх.

І ти, одної молодості син,

Спіши омитися у хвилі нетривалій,

              Допоки не зречешся цих хвилин

                      В одній — зухвалій![185]

На останньому курсі інституту Василь Стус готує свою першу справжню добірку віршів і, ймовірно, через Тимофія Духовного, передає її до редакції «Літературної газети»[186]. Передмову до неї написав майже мітичний для Стуса Андрій Малишко: «Здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна… зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора»[187].

Добірка з трьох віршів була надрукована в провідній літературній газеті радянської України вже тоді, коли Стус носив погони, вибуваючи обов'язкову військову повинність. Але саме ця публікація стала головним підсумком, звітом, бодай перед самим собою, про творчість періоду учнівства й дбайливо зберігалася письменником. Загальніше, з погляду літпроцесу, можна говорити, що ця публікація зробила фактом появу в літературі нового голосу, який хоча й не набув ще справжньої ориґінальности, але вже спромігся заявити про себе, подолавши планку мінімальних вимог, необхідних для публікації в центральній пресі. Це — ніби обіцянка: далі буде…

Та світ — не лише література, не лише поезія. Заявити про свою особистість значно важче, аніж написати кілька десятків добрих текстів. Аби заслужити повагу, мусиш навчитися постійно доводити свою спроможність на вчинок. Це було особливо близьким Стусові в контексті шкільних орієнтирів на високу героїку. І хоча в інституті Василь зрозумів, що сам по собі вчинок хоча й дорого вартий, однак не менш важливим для людини є вміння відповідати за здійснене.

Замислюватися над наслідками не завжди обдуманих, часто — підо впливом миттєвих емоцій, дій змушували й філософські студії, яким Василь приділяв багато уваги під час навчання. Аби скласти уявлення про того чи іншого мислителя, філософську доктрину чи напрямки розвитку філософської думки якогось періоду, Стус перечитував масу макулатури, вчився читати між рядків, оминаючи традиційні для радянських підручників та оглядів лайки на адресу «немарксистських» філософів-ретроградів, занепадників, усіляких ідеалістів тощо. Стуса дедалі більше вабила філософія буття на межі — на ґрані життя й смерти, на постійному максимумі, — яка на довгі роки стала визначальною не лише для творчости поета, а й для його життя.

Наприкінці навчання він в основному звільнюється від психології «людини-ґвинтика», людини-функції державного механізму, яку прищеплювала молодим людям радянська ідеологічна машина. Із особливою увагою поет вивчає першоджерела — античну й класичну філософію, близьку йому за духом поезію Й.-В. Ґете (на старших курсах — у першоджерелах), Р. Кіплінґа, Б. Пастернака, праці з різних галузей людського знання — від філософії природи до математики та фізики.

Збереглося лише кілька конспектів Василя Стуса періоду навчання в Сталінському педінституті. Однак навіть вони дозволяють робити певні висновки про характер опрацювання та осмислення матеріалу молодим письменником.

На прикладі зошита з білою обкладинкою 1957 р., до якого вписувалися переважно розлогі й короткі виписки з малодоступних книжок, привертає увагу прагнення Стуса структурувати й систематизувати набуті знання.

Тридцять одну сторінку загального зошита займає конспект Стуса теорії пізнання в її історичному розвитку — із розлогими цитатами з творів Канта, Декарта, Авенаріуса, Лейбніца, Аристотеля та ін. За межами конспекту, де знайшлося місце навіть для кількох його шахових партій, залишаються всілякі ідеологічні оцінки, знання яких особливо вимагалося на іспитах з істмату та діамату — суроґатах, якими в радянські часи замінювалося вивчення історії філософії.

Далі шість сторінок цитат із невідомо в кого позиченої книги Ніцше, з окремими ремарками до них самого Стуса, розміщеними впереміж із найбільш цікавими для нього думками:

«Я люблю тех, кто не умеет жить иначе, как для того, чтобы погибнуть, ибо это идущие через мост (від мавпи до надлюдини).

„Добродетель есть воля к гибели и стрела тоски“. „Я люблю тех, кто ни единой капли духа не хранит для себя, но кто весь хочет быть духом добродетели своей“…

Ніцше ненавидить сіру нудоту сучасности, де особа більш знівельована (більш диференційована, але розпилена і роздерта протиріччям…).

Ніцше думає, що це нівелювання (коли не буде пастиря і стада!!??) зупинить проґрес.

Забудь „я должен“, знай „я хочу“…

Цей світ — недовершений

моє я навчилось: не прятать больше голову в песок небесного, но высоко носить ее, земную голову, создающую смысл земли.

Це „больные и умирающие презирали тело и землю и выдумывали небесное“.

„Тело — это большой разум, множественность с единым началом, война