Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

того, як закон про її обмеження вступить у дію, а вже потім, зберігаючи за собою цю пенсію, знову повертатися в міліцію на іншу посаду та іншу зарплату. Ось звідки така вражаюча цифра – 18 тисяч осіб, які написали рапорти про звільнення з органів після призначення нового міністра. Насправді частина людей збиралася зробити це раніше, але почалися вибори, потім – революція, словом – не до того було.

Заяви про звільнення всі писали добровільно. Декого з цих людей Юрію було по-людськи шкода – адже це професіонали, які змушені були грати за правилами, встановленими відданими «кучмістами», до числа яких належав Микола Білоконь. Наприклад, за власним бажанням написав рапорт командуючий внутрішніми військами Сергій Попков, прізвище якого на початку 2005 року опинилося в епіцентрі чергового медіа-скандалу. Преса, в тому числі – американська, повідомила, що саме Попков перед Новим роком віддав розпорядження про силовий розгін маніфестантів у центрі української столиці. Пізніше ці дані він сам підтвердив на допиті в СБУ.

Враховуючи це, кадровий офіцер Сергій Попков, чистий службист, в родині якого всі служили в міліції, а сам він прийшов у внутрішні війська з Національної гвардії, написав рапорт про відставку. Взявши на себе, таким чином, провину за кимось віддані накази. Його ж особиста трагедія ймовірно полягала в тому, що батько дружив із Кучмою, тому син змушений був опинитись у вірній йому команді. Та й титул заступника міністра за відданість також «світив».

Пізніше, коли Луценко сам написав рапорт про відставку, він зустрів Сергія Попкова в коридорах міністерства. Старий службіст готувався повертатися до керівництва МВС. Але це повернення кучмівської гвардії станеться потім, після повернення Януковича. А поки що були перші кроки в МВС, які закладали новий стиль нового керівника.

У зв’язку з цим так і проситься знаменитий випадок у міністерській їдальні, описаний не лише українськими, а й російськими ЗМІ. Наприклад, «Київський телеграф» прокоментував візит нового міністра в їдальню таким чином:

«Він плутає Майдан і коридори МВС. Спочатку намагався на новому місці працювати за звичкою: організовував публічні акції. Наприклад, пообідати в їдальні для міліцейського складу і заплатити за обід. Офіціантки були в шоці, не кажучи вже про підлеглих Юрія Віталійовича. Поважні генерали не знали, що думати і як себе поводити. Знайшли нейтральне рішення – перестали обідати взагалі».

У випуску новин «Вести» російського каналу «РТР» це прозвучало ще коротше та з якимось переляканим лаконізмом:

«Социалист Юрий Луценко, хорошо знакомый милиции по массовым акциям, теперь руководит украинской милицией. Министр он всего неделю, а в прессе уже появились две сенсации. Луценко, лейтенант в отставке, уволил 12 генералов, своих заместителей, и еще поверг в шок посетителей министерской столовой, заплатив за обед».

Звичайно, у пересічних громадян виникає цілком логічне запитання: невже в їдальні міністерства внутрішніх справ генералітет не платить за обіди? Чи це означає – в міліції годують безкоштовно, за кошти платників податків, і генерали на народних харчах зовсім розжиріли…

Юрій Луценко (з диктофона):

– Я не ходив у загальну їдальню. Там є їдальня для відвідувачів, для тих, хто приїхав у відрядження тощо. Є окрема кімната для керівного складу – начальників департаментів, управлінь, заступників. Але є ще і третя – генеральська. Вона найбільша за площею в міністерстві, там харчувалося виключно керівництво найвищої ланки за окремим меню. Звичайно, там ніхто не платив. Я і не задумувався над цим роздутим у пресі епізодом – пішов собі в їдальню, заплатив. Насправді там дуже символічні ціни, тому я вносив 200 гривень і просив нагадати, коли вони скінчаться. Взагалі, я рідко їв у їдальні – часу не вистачало. Так що жодного виклику суспільству в тому, що я заплатив за обід, не було. Тим більше, це не було спланованою акцією, нічого спартанського. Я дивуюся, що з цього зробили таку велику легенду.

Насправді тепер, у світлі останніх подій і довкола міліції, і всередині міліцейського відомства, і довкола фігури самого Юрія Луценка обід у їдальні, поданий пресою як головне досягнення нового міністра, справді виглядає незначною подією. Такою ж самою, як замовлення пістолетів системи «Форт» з написами «Так!» і «Вірю. Знаю. Можемо». Такий пістолет міністр, як зазначала преса того періоду, тримав у себе на робочому столі біля комп’ютера. Потім виявилося, що то був не пістолет, а лише макет, подарований кимось із друзів по революції.

Між іншим, табельна зброя належала міністру МВС за штатом. До того ж він, як і решта працівників міліції, від генерала до патрульного, здавав нормативи зі стрільби. В армії зв’язківцеві Луценку стріляти доводилося не дуже часто – у цих родах військ до солдатів ставились інші вимоги. А після звільнення в запас двадцять років узагалі не випадало нагоди брати до рук бойову зброю, тим більше – стріляти з неї. З огляду на це Юрій дуже здивувався, коли на стрільбищі вдалося виконати норматив. Міністр стріляв із пістолета, автомата, снайперської гвинтівки та гранатомета. Тепер лідер «Народної самооборони» згадує, як тішився, коли влучив із гранатомета точно в центр мішені танка.

І повертаючись до перших днів роботи: Луценко виявився першим керівником МВС, котрий поставив у кабінеті комп’ютер, аби щодня відслідковувати, що пишуть та кажуть про міліцію в цілому, та про його діяльність в якості головного міліціонера – зокрема. Конструктивну критику треба враховувати, та й подивитися збоку на результати своїх дій завжди корисно. Загалом новий міністр, цитуючи Михайла Горбачова, почав перебудову з себе. Зокрема – зі свого робочого місця.

Негативної енергетики своїх одіозних попередників, особливо – Білоконя, новий міністр у кабінеті не відчував. За його словами, власної вистачало, аби пробити будь-яку чужу. До того ж кабінет вичистили повністю: новий хазяїн застав там голий стіл, порожні шухляди, вікна без завіс, у ящиках – ані ручок, ані паперу. Голе місце від величезного портрета Кучми. У кімнаті відпочинку, так званій підсобці, стояв дорогий плазмовий телевізор, заставлений він був не менш дорогими меблями, а коли підвести голову – побачиш самого себе: стеля обшита дзеркалами.

Десь близько півроку Луценко відчував себе в кабінеті чужим. Чужа енергетика справді не відчувалась, а ось певний дискомфорт усе ж таки був. Тут чогось не вистачало, і нарешті міністр зрозумів, чого саме: українського духу, насамперед військового, переможного, життєствердного. Але не офіціозно-етнографічного, а справжнього, без «шароварщини». Аби виправити ситуацію, Юрій при нагоді знайшов у Львові картини відповідного змісту, а потім додав до них колекцію історичної зброї, яка нагадувала всі відомі в Україні військові конфлікти від козаччини