Читати книгу - "Джури і підводний човен"

бійся, — заспокоїв його Швайка по-татарськи. — З тобою буде все гаразд, зрозумів? Усе гаразд…

— З тобою все гаразд, — зашелестіло по-татарськи навкруги. І якби не напружені обличчя козаків, можна було й справді подумати, що в цьому лісі все гаразд і ніякої небезпеки не існує.

— Ти засинаєш, засинаєш, — вів далі Швайка. — Твоя голова хилиться на груди…

— Твоя голова хилиться на груди… — тихою луною покотилося по галявині.

І тут усі побачили, що Ахметова голова безсило схиляється на груди.

— Спи, — вів своєї Швайка. — Спи…

А коли Ахмет-ага з заплющеними очима опустився на траву, Швайка тихо й довірливо, наче товариша, запитав:

— То звідкіля ви будете?

— З Акермана[12], — кволо відказав сотник. — Але є й з Хаджибея[13].

— Як ви довідалися про урусів?

— Наші вивідники побачили їх, коли ті наближалися до Чорного лісу.

— А вам не страшно сваритися з урусами?

— Спочатку було страшнувато. Але капудан сказав, щоб ми не боялися, бо тепер за нами міць усієї Порти.

— А хто цей капудан?

— Він будує фортецю в Хаджибеї.

— А ви самі звідкіля взялися?

— Звідусіль. Мій улус ходив за Дністром, інші кочували по всьому степу. Але тепер хани кинули клич, щоб до нас, у буджацьку орду, переходили ті, хто понад усе ненавидить урусів з литвинами. Бо то наші найзапекліші вороги.

— А якщо уруси з литвинами теж підуть на вас?

Зверхня посмішка промайнула на обличчі Ахмета-аги.

— Побояться. Бо тепер за нами непереможна Порта. І ми разом з нею рознесемо усіх дунгизів на друзки.

— І багато людей з тої Порти у вас?

— В Акермані не знаю, а в Хаджибеї близько двох сотень.

— Кажуть, що турки будують над Дніпром фортецю. Це правда?

— Вони докінчують її. А починали люди Менглі-Гірея.

— Навіщо їм та фортеця?

— Проти уруських кайсаків. Менглі-Гірей боїться, що вони на своїх човнах можуть нападати на його Крим.

— Скільки зараз там турків, не відаєш?

— Кажуть, що самих яничарів до трьох сотень. А ще туди часто приходять галери з Порти…

— Он як…

Швайка скоса глянув на Колотнечу і несподівано для самого себе спитав:

— То це ти ходив узимку на черкасів, а потім перейшов Дніпро і приєднався до Менглі-Гірея, так?

Презирлива гримаса скособочила Ахметове обличчя.

— Так. Але відтепер ходитимемо окремо.

— Чому окремо?

— Бо кримчаки нам не указ. Тепер за нами міць Порти.

— Он як…

Швайка відчув, що сили його вичерпуються. Він був мокрий як хлющ. Та й по обличчях тих, хто йому допомагав, теж стікали струмки поту. Мимоволі пригадався Санько. Атож, Бог йому дав нелегкий дар…

Швайка обернувся до Колотнечі. У того був стривожений вигляд.

— Тепер тобі все зрозуміло?

— Майже все, — відказав Колотнеча. — Схоже, на нас чекають ще веселіші часи. То не знали, як дати раду з кримчаками, а тепер ще й ці буджаки…

— А ти боявся, що тобі роботи не буде, — похмуро посміхнувся Швайка.

— Але тепер, здається, її буде забагато, — зітхнув Колотнеча. — Та нічого, впораємось! — зненацька вигукнув він і підморгнув до козаків: — Чи не правда, хлоп’ята?!

НАД ПОРОГАМИ

Івасик картав себе за зраду. Коли староста черкаський заборонив його ватазі йти з козаками на Низ, він теж мав би залишитися з хлопцями. Та замість цього Івасик нишком, як останній боягуз, зібрав свої лахи й перебрався до Чортория. І що найгірше — навіть не пробував попросити Марка взяти й решту. Боявся, що тоді Чорторий з Саньком проженуть і його самого.

Але що далі човни спускалися по Дніпру, то кращав настрій у Івасика. Ні, усе ж таки молодець він, що напросився у товариство до Чортория!

Слідом за Марковим човном пливло ще з десяток човнів-довбанок. Згодом, як казав Чорторий, на них наростять такі товстелезні дошки, що човни ці зможуть плавати навіть по бурхливому морю. І влазитиме в них чоловік з тридцять, а то й більше. А поки що там сиділо по шість-сім козаків. Решту місця займали всілякі вантажі: діжки з салом, похідні кузні, всілякі залізяки, що видзенькували в цупких рядняних мішках — узагалі все найважче, щоб полегшити шлях волам. Час від часу з човнів долинав сміх, а то й нестримний регіт.

Телесик відвернувся від човнів і поглянув уперед. Назустріч напливали все нові й нові береги. Вони то сходилися так, що з одного на інший можна було перекинути грудку, то розходилися настільки, що ледве мріли в далині. А ще Івасик завважив, що по всій течії Дніпра лівий берег був низький і всуціль поріс очеретами та вербами, а правий нависав над річкою високими стрімкими кручами.

Перший день Телесик лише те й робив, що захоплено ойойкав і термосив то Санька, то Чортория.

— Саньку, глянь, яке урвище! Марку, а там що таке?

Санько у відповідь лише здвигував плечима — схоже, його знову обсіли якісь думки. Зате Чорторий радів кожному запитанню. І поки він розповідав про те й про інше, у Телесика напоготові було вже нове запитання. Він навіть поцікавився, чому Чорторий гребе одним — легким — веслом, а більше й товще лежить на дні.

— А то для порогів, — відказав Чорторий.

— Для порогів?

— Еге ж. Там треба не лише гребти, а й відштовхуватися від скель. А як ти цим, — він кивнув на звичайне весло, — відштовхнешся, коли воно таке тонке?

Санько слухав Івасикове щебетання одним вухом і вже вкотре подумки повертався до останньої розмови з житомирським волхвом Куделею. Яку іншу науку той мав на увазі?

Нараз у пам’яті зринула геть давня розмова — коли він ще у Вовкулацькому куті супроводжував діда Кудьму до Сторожового дуба, де на них чекав дід Кібчик. Про що вони розмовляли, він, Санько не дослуховувався, бо стежив, щоб дідівській розмові ніхто не заважав.

Все ж інколи до нього долітали окремі слова, з яких Санько зрозумів, що дід Кібчик дорікає дідові Кудьмі, що вони, волхви, лише ховаються у своїх нетрях, а для звичайних людей нічого не роблять. А довкола таке горе, такі сльози… Невже волхвам це байдуже?

«Ні, друже, не байдуже, — тихо гудів у відповідь дід Кудьма. — Але безсилі ми втручатися в мирські справи…»

І, мабуть, він