Читати книгу - "Том 4"

за них продав і честь, і гордість.

JI ю ц і й Але здобув любов і спокій духу.

Н а р т а л Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!

Я не навчився ворогір любити, я сам себе дурив, що їх люблю, щоб хоч обманом запобігти неба.

Але ж обманом неба не здобути, і я зламав себе зовсім даремне, я на безслав’ї гину — ні за віщо! прикутий, мов собака, до стовпа,— от надгорода за життя собаче!

Я не любив нікого, окрім тебе, тебе ж любив, як пес той свого пана, бо я не. знав, що ти найгірший ворог, а то б ненавидів тебе й тоді так, як тепер. Але ж я тільки тута, на довгому темничному дозвіллі, збагнув усю глибінь моєї ганьби і твій злочин.

JI ю ц і й (з глибоким почуттям, щиро)

Моя дитина бідна!

ІІартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.

Нартал

Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать, піймати в пастку хочеш? Знаю я тепер всі підступи лукаві римські.

Я зрозумів тепер, що вас призводить, вас, вояків жорстоких, переймати релігію любові та покори,— ви сковуєте тим ще не закутих, без війська хочете весь світ зажерти, всіх варварів в кормигу запрягти, всі Карфагени зруйнувать без зброї.

Хіба ж неправда?

Люцій мовчить

Га, мовчиш, мовчиш? Ага, я наступив тобі на горло?

Люцій

Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде? Нехай над вами Рим і запанує, але ж не зброєю, любов’ю тільки.

Нартал

Хотів би ти, щоб Карфаген тепера над Римом панував, хоч би й любов’ю? Люцій мовчить.

Тепер мене нічим ти не одуриш, нічим не зв’яжеш дикої душі!

Ох, якби тільки сих кайданів збутись, помстився б я на Римові!

Люцій

Нещасний!

що б ти зробив?

Нартал (раптом вигукнув на всю темницю)

Пожар пустив би в Римі! В громаді чутно крик жаху.

І римський попіл вітром би розвіяв, і сіль посіяв би па пожарині, щоб і трава не виросла!

Дехто з християн

О боже!

Що тільки сей безумний варвар каже?

Фортунат Коли б там ще дозорці не почули...

Люцій (уже трохи суворим голосом)

Ти плещеш неподобне. Се неправда.

Ти б не одваживсь на таке ніколи.

Нартал Я б не одваживсь?!

(Раптом замовк, потім глухо застогнав.)

Адже правда! правда! згноїв мою одвагу Рим!

Бурно ридав з лютості і з жалю. Люцій стоїть коло нього мовчки, опустивши руки, далі, зітхнувши, відходить.

Нартал

(заводить так, що нагадує орієнтальний надгробний спів-

плач)

Ой горе, горе! Батьківські намети!

Нащо я зрадив вас? О ясна зброє, чом я тебе на ворога не зняв?

Ф л е г о н (з марновірним жахом)

Хто меч підійме, від меча загине.

Нартал (з раптовим поривом, немов з радістю)

Боги мої! Яка почесна смерть!

Чом я про се давно не догадався?

(Сміється спазматично, потім уриває.)

Ех! є про що журитись! От візьмуть нас, і варварів, і римлян, чорних, білих, гарненько всіх засмолять і запалять, мов скіпочки. І будем ми світити в садах у цезаря,

(знов зо сміхом)

мов світло правди!

Єпископ

Безумний мовив мудро ненароком:

«Ми будемо світити світлом правди».

Се пам’ятаймо і радіймо серцем, що бог сподобив нас такого щастя.

Співаймо алілуя!

Диякон (а за ним хор християн)

Алілуя!

Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..

Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн. Одчиняються двері, і сторожа вводить скованого Руфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступав ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.

Начальник сторожі (до в'язнів)

Гей ви! Чого се так розвеселились?

Доволі галасу?

Спів утихав. Нартал тільки не втих.

(До сторожи)

Сього замкніте у карцер на ніч.

(Показує на Прісціллу.)

Тут її кладіть.

Вона, напевне, вмре сієї ночі.

Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін сідає коло неї долі, прихилившись до стіни.

(До Руфіна.)

А ти надумайся, натисни пам’ять, а то як візьмем завтра на тортури, то вже не випустим живим. Добраніч!

Виходить з сторожею і з Нарталом.

JI ю ц і й

(надходить до ніші. Пошепки до Руфіна)

Вас мучили?

По тілу Прісцілли пробігає тремтіння.

Руфін (махає на нього рукою)

Не згадуй... не питай... не озивайсь, нехай вона спочине.

JI ю ц і й (ще тихше)

А ти?

Руфін

Я так... я буду коло неї... лиши нас...

Люцій відходить набік.

JI ю ці й

(до Парвуса, що стоїть при стіні, супротилежній ніші, поруч з пресвітером Теофілом)

Що, твоє сумління чисте?

П а р в у с

Чому ж бо ні?

Люцій

(показує на нішу, де лежить Прісцілла, а коло неї сидить

Руфін)

Ти бачиш тих обох?

П а р в у с Так що ж? Хіба то я завдав їм муку?

Люцій А що ти говорив тут, пригадай?

П а р в у с Що говорив, те й знов сказать готовий.

Люцій Ти знаєш, за що мучили Руфіна?

Парвус

Обох їх мучили, щоб допитатись, хто був той другий, що покинув збори укупі з Теофілом.

Люцій

Ну, і що ж?

Ти чув, що говорив отут начальник?

Парвус Прісцілла вже ж не скаже, хоч і знає!

Люцій

Але й Руфін...

Парвус

(перебивае)

Не знає, то й не скаже, а якби знав, то певне б не мовчав.

Люцій (ледве-ледве панує над собою)

Ти доведеш мене до божевілля чи до гріха!

Теофіл (озивається повагом)

Ти, Люцію, даремне сам знов розпочинаєш ту розмову, що раз уже до лиха довела.

Встрявати в неї не хотів я досі, бо каменя на ближнього свого я кидать не люблю, хоч і за діло.

Я думав, хай тобі вже краще Парвус «Хомою неймовірним» видається, ніж в другові пізнати Юду маєш.

Люцій

(спалахнувши)

ІУДУ?- Теофіле, ти подякуй своїй сивизні, що стерпів я сеє.

Теофіл

Сивизна ж та мені не дозволяє словами розкидати необачно, я тільки те кажу, чого я певен.

Чи знав Руфін товариша мого, того не відаю й казать не буду, але ж як він казав про мене Крусті, що я вернувся з Галлії *, те чув я на власні вуха.

Люцій

(здивований до краю і збентежений)

Ні, ти помилився,

тобі причулося.

Теофіл

Скажи ж ти сам, від кого Круста міг про те дізнатись, що «давній друг Руфінового батька вернувся з Галлії»? По сих ознаках знайшли мене й забрали.