Читати книгу - "Том 1"

західне сонце вінцем її голівку червонило.

Вона держала слово, і багато великих слів у ньому поміщалось: братерство, рівність, воля, рідний край... Так, так, те все було. А далі слово змінилося у спів, і вся громада до дзвінкої промови прилучилась.

О, то були такі «червоні» співи, яких, либонь, не чув старезний замок і в ті часи, коли червона кров йому красила тверді, сиві мури. «Гартовані ножі» були в тих співах, а в серці у співців була любов до тих «великих», що були малими на бенкеті життя. Летів той спів геть за зубчаті стіни і котився зеленими моріжками до річки, немов хотів поплисти за водою до вбогих сел, що мріли навкруги...

Зубчата тінь від замкового муру все довшала, а далі й двір покрила.

В бойниці небо стало темно-синім, не стало вже червоного віночка на голові малої Жанни д’Арк, а ми співали... Раптом наша варта нам гасло подала: «Гуси, додому, вовк за горою!» — Все затихло миттю: «великі» йшли!.. Під муром притаївшись, ми бачили, як постаті незграбні,

хитаючись та пишучи «мисліте», блукали по замковому дворі,—

«великі» йшли з веселої беседи.

Ой, видко, шлях був довгий та трудний, .либонь, їм там судилось ночувати...

Таємне віче розійшлось таємно: скрадалися ніжки маленькі тихо у темряві; ніхто не озивався: ручки стискались мовчки на прощання; за брамою всі різно подались...

Де ви, мої товариші колишні?

Ми розійшлися, мов стежки по лісі.

Чи ви коли ще згадуєте замок і всі ті речі, співи, таємниці?

Чи, може, вам — «великим», мудрим людям — тепер уже не до дитячих мрій?..

10/VIII 1901

* *

*

Завжди терновий вінець

буде кращий, ніж царська корона. Завжди величніша путь

на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Так одвіку було

й так воно буде довіку, поки житимуть люди

і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем

лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею людина

по волі квітчається терном, тямлячи вищу красу,

ніж та, що кричить на майданах:

«Гей, хто до мене? Ходіть,

я кожному в руки даюся».

Путь на Голгофу велична тоді, коли тямить людина,

пащо й куди вона йде,

не прагнучи інших тріумфів, знаючи іншу величність,

ніж ту, що на тропі гукає:

«Я з ласки бога цариця, •

бо, гляньте,— сиджу на престолі!»

Хто ж без одваги й без волі

на путь заблукався згубливу, плачучи гірко від болю,

дає себе тернові ранить, сили не маючи стільки,

аби від тернів боронитись,— боже, пожальсь тої крові,

що марно колючки напоїть!

Ліпше б вона на обличчі краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи

десь на невинному святі.

30/ХІ 1900

РИТМИ

I

Де поділися ви, голоснії слова, що без вас моя туга німа?

Розточилися ви, як весняна вода по ярах, по байраках, по балках.

Чом не станете ви, як па морі вали, не гукнете одважно до неба, не заглушите туги прибоєм гучним, не розіб’єте смутку моєї душі міцним напрасним натиском бурі?

Я не на те, слова, ховала вас і напоїла крів’ю свого серця, щоб ви лилися, мов отрута млява, і посідали душі, мов іржа. ч

Промінням ясним, хвилями буйними, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова!

Щоб ви луну гірську будили, а не стогін, щоб краяли, та не труїли серце, щоб піснею були, а не квиліпням. Вражайте, ріжте, навіть убивайте, не будьте тільки дощиком осіпнім, палайте чи паліть, та не в’яліть!

20/VI1I 1900

II

Чи тільки ж блискавицями літати словам отим, що з туги народились?

Чому ж би їм пе злипути угору, мов жайворопка снів, дзвіночком срібним? Чом не розсипатись над чорпою ріллею, мов дзвінкий дощ, просвічений промінням? Чом не заграти колом танцюристим, мов ті листочки, що зриває буря,

мов діамантові сніжинки в хуртовину?

Чи тільки зірка тим ясніше сяє, чим темрява чорніша вколо неї?

Чи тільки в казці вироста калина з убитої людини і чарує усіх людей сопілкою дивною?

Чи тільки в казці лебідь умирав

не з криком навісним, а з любим співом?..

2G/VIII 1900

III

Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу,— в ній все було б ясне — і струни, й гуки, і кожна пісня, що на інших струнах бринить, мов голос вітряної ночі, бриніла б на моїй злотистій арфі тим співом, що лунає тільки в снах дітей щасливих. Туга б відкотилась від гуків тих геть-геть удалину, мов білі тумани, пройняті сонцем, що здалека леліють, паче злото, пе хмарою, а мрією здаються.

І жалі всі, в гармонію з’єднавшись, озвались би, мов хори в емпіреях...

14/ІХ 1900

IV

Хотіла б я уплисти за водою, немов Офелія, уквітчана, безумна. За мною вслід плили б мої пісні, хвилюючи, як та вода лагідна, все далі, далі...

І вода помалу мене б у легкі хвилі загортала

І колихала б, наче люба мрія, так тихо, тихо...

Я ж, така безвладна, дала б себе нести і загортати, пливучи з тихим, ледве чутним співом, спускаючись в блакитну, ясну воду все глибше, глибше...

Потім би на хвилі зостався тільки відгук невиразний моїх пісень, мов спогад, що зникає, забутої балади з давніх часів,— в ній щось було таке смутне, криваве, та як згадати? Пісня та лунала давно, давно...

А потім зник би й відгук — і па воді ще б колихались тільки мої квітки, що не пішли зо мною на дно ріки. Плили б вони, аж поки в яку сагу спокійну не прибились до білих водяних лілей,— там стали б. Схилялися б над сонною водою беріз плакучих нерухомі віти, у тихий захист вітер би не віяв; спускався б тільки з неба на лілеї і на квітки, що я, безумна, рвала, спокій, спокій...

3/ХІІ 1900

V

...Ні! я покорити її не здолаю, ту пісню безумну, що з туги повстала, ні маски не вмію накласти на неї, ні в ясну одежу убрати не можу,— б’є чорними крильми, мов хижая птиця, і ранить, як тільки я хочу приборкать її силоміць. Гей, шаленая пісне! і в кого вдалась ти така непокірна? Дивись, я сміюсь, коли серце ридає, і погляд, і голос мені покорились, я тиха, спокійна. А ти? — наче вітер!

Нема тобі впину. Тобі все одно, що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі, що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі, що темнії