Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

з перших років існування СРСР радянські державні органи нібито фізично винищували тих осіб, які не поділяли світогляду, політики, практики більшовиків». Що розцінено як наклеп на радянський лад.

У вироку йдеться також про те, що ви у співавторстві з Миколою Руденком та Олесем Бердником складали різні інші «документи», в яких містяться вигадки, начебто в СРСР існує беззаконня, процвітає бюрократизм, а на Україні зневажається рідна мова та ін.

Але все минається. Сьогодні тих, хто дотримується подібних поглядів, обирають до парламенту. Скільки ж ви пробули на волі?

— Близько двох років. Хтось навіть може подумати, що Лук'яненко так звик до колючого дроту, що іншого існування собі й не уявляє. Але ще під час слідства я добре знав про те, що на мене чекає, і було досить сумно. Ну, чим може протистояти в'язень своїм тюремникам? Оголосив голодівку протесту проти несправедливого арешту, не давав показання і відмовився від совітського громадянства. І уперше подумав про самогубство як не найгірший поворот долі. Чи варто мучитись десять років, щоб потім вийти ні на що неспроможним калікою? Єдина думка, що стримувала, — зробити це ніколи не пізно.

— Про вашу табірну епопею, звичайно, можна розповісти багато…

— Облишмо вже цю невеселу тему! Бо почну подумки знову проходити всі етапи, котрі довелося пройти, усі бараки й камери… Запишіть лише, що 13 вересня 1986 року мене з кучинської в'язниці перевезли до пермської тюрми, звідки я вже мав не вийти. Уникнути смерті допоміг лише великий досвід, і молитва, що сам її склав.

— Я гадаю, що не лише вашим друзям, а й вашим ворогам вельми корисно знати, за яких умов ви формувались як політичний лідер. Не знаючи хоча б у загальних рисах вашого гулагівського «досьє», не можна багато чого зрозуміти. До речі, як ви згадуєте про своїх тюремників?

— Повірте мені, деяким я знаходив виправдання. Серед них були зовсім непогані і навіть доброзичливі люди. Нічого не вдієш, така служба. Хоч зустрічались і такі, котрі були катами за покликанням. Вони мучили людей з превеликим задоволенням. Старалися більше, ніж вимагало начальство.

Перші кроки після Сибіру? Шановне товариство обрало мене головою Української Гельсінкської спілки, на основі якої згодом створено Українську республіканську партію. 5 листопада минулого року наша партія зареєстрована Міністерством юстиції УРСР їй надано статус юридичної особи. Багатопартійність на Україні стала реальністю, але я вважаю, що це лише добрий початок.

— Яке, на вашу думку, нині співвідношення сил у республіці? Звичайно, я маю на увазі не суто пропагандистську оцінку, а реальний стан речей. А втім, на це запитання з якихось тактичних міркувань ви, можливо, не відповісте.

— Чому ж, відповім, і відповім докладно. Адже ми не підпільники і нам нема чого приховувати, до того ж уже оприлюднили свою програму і статут.

Якщо історія — це безперервна зміна однієї комбінації сил і пріоритетів іншою комбінацією сил і пріоритетів, то нині політичний атлас виглядає так. Протягом тривалого часу Компартія посідала неподільне панівне становище і свавільно керувала державою. У цей період під її керівництвом проводилась асиміляторська політика. Але і в роки, які прийнято називати роками перебудови, вона, поступово втрачаючи авторитет і здаючи ідейну позицію одну за одною, вирішальне слово залишала за собою. Я завжди вважав, що як носій людиноненависницької класової моралі, ворожої людському розвитку, ця партія історично приречена на поразку, її останній оплот — адміністративна влада з репресивними органами. Хоч з розвитком демократії й розширенням свободи ставка на силу, на сексотів, таємні суди і сибірські концтабори, що довгі роки тримала всю систему на плаву, зараз себе не виправдали.

Тому по всій республіці роз'їжджалися більшовистські агітатори, котрі, не добираючи слів, лаяли Українську республіканську партію, Рух, інші демократичні організації, звинувачуючи нас у тому, що саме через нас з полиць магазинів зникли товари. Мовляв, у всьому винні демократи й націоналісти. Поверніть добродіїв комуністів — і все відразу з'явиться.

— Ну, щодо агітаторів, то комуністам слід би у вас повчитись. Жовтневий, як ви його називаєте, переворот бере свій початок саме з мітингової стихії. Але по деякім часі всі червоні агітатори залишили майдани і зачинились у кабінетах. Таке поняття, як більшовицький оратор, просто перестало існувати. Мітинг як засіб політичної боротьби відродили «неформали». За вашими лідерами пішла частина людей, котрих ви можете куди завгодно спрямувати. Чому ж ображаєтесь на агітаторів іншої партії, коли вони вдавалися до цивілізованих прийомів, прийнятих у всьому світі.

— Цивілізованих прийомів? Нещодавно на Чернігівщині був заборонений мітинг цілком лояльної партії «Зелений світ». Незважаючи на те, що я, як депутат Верховної Ради і голова Української республіканської партії, своєчасно вдарив телеграму голові Городянської міськради Сотнику. Мало того, місцеві власті замірились будь-що мітинг зірвати, тому що люди все ж таки зібрались.

В який же спосіб? У натовп мітингуючих в оточенні міліціонерів врізалась група найманих «співаків». І щоб не дати змоги виступити самодіяльному хору і заглушити промовців, почали співати самі. Це було б смішно, якби не було сумно. Іншого разу хористів побили, депутату Гудимі почали викручувати руки. (А потім його побили і на Вінниччині).

Звичайно, ви можете зауважити, що цей ганебний напад вчинили не рядові комуністи. Справді, так воно і було. Як виявилось, серед нападників були в основному штатні функціонери, котрі повдягались у селянський одяг, щоб діяти «від народу». Але якби не було рядових, не було б над ними партапарату. Вони, рядові, утримують цей партапарат, сплачуючи внески, і тим самим поділяють його політичну лінію. Тим самим схвалюючи викручування рук і лупцювання патріотично настроєних співаків.

У свій час рядові комуністи, певне, не знали або вдавали, що не знають, які чорні справи чинились з огляду на «світле майбутнє». Але зараз жоден з них вже не може послатись на свою необізнаність.

— Якщо це ще «не пізно», тому що наша бесіда вже завершується, хочу застерегтись. З самого початку я не мав наміру вступати з вами в будь-які ідеологічні суперечки, хоч не всі ваші погляди поділяю. Моя мета інша — зрозуміти вашу позицію. У зв'язку з чим хочу запитати: чи не вважаєте ви, що визнання свободи совісті передбачає не лише вільні стосунки з Богом, а й виняткове право на світогляд у широкому розумінні? Зокрема, і право на вибір, в якій партії перебувати. Наскільки коректно втручатись у це іззовні? Адже ніхто ще не закликав членів УРП, щоб вони поздавали свої партійні квитки, коли такі у вас існують.

— Я знову наполягаю на тому, що кожен, хто перебуває в КПРС, поділяє відповідальність.