Читати книгу - "Мальва Ланда"

нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.

— Нічого не розумію, — сказав Бумблякевич і, підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. — Я ж чую — ти жива.

— Погладь мене ще.

Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.

— Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.

— А от і не жива. Погладь мене ще.

Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, якої в дійсності такі дівчатка ще не мають, пальці заплутувалися там, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.

— Ти жива, — сказав Бумблякевич, — і піпа[72] твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.

— Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.

Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар — все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.

— Ти мене підманула, — зітхнув. — Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.

— Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.

Висмикнув руку й вжахнувся — долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася.

Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений папір в обрамленні волосся, білий пожмаканий клапоть паперу, на якому видруковано щось гидке і безглузде. Вицвіла, зотліла льоля тепер була брудна й дірява. Крізь дірки виднілися жовті кості, ледь-ледь обтягнуті шкірою. Стегнами стікав зелений слиз. Ноги мала порепані й у виразках.

— Ну, як? Тепер переконався? — прошурхотів жмут паперу.

Бумблякевич позадкував до свого вікна.

Дівчинка повернулася спиною і застрибала далі, знову набравши того ж звабливого вигляду, що й перед хвилею. Тільки пісенька її тепер бриніла веселіш. Біленька льоля злітала вгору, щоразу оголюючи кругленький задочок. Бумблякевич ледве встиг опинитися в своєму покої, як пролунав легенький стукіт у двері і з'явилася панна Фрузя з тацею.

— Як спалося? Я вже двічі підкрадалася до дверей, прислухаючись, чи ти вже встав і чула тільки саме хропіння. Білий день надворі.

— Треба було мене розбудити.

— Та де б я посміла? На сніданок маєш чай, булочки з родзинками, маківник, сік манго, полуниці зі сметаною і пляшечку легенького вина.

— Посидь біля мене, — попрохав Бумблякевич, вмощуючись коло столу.

Фрузя слухняно сіла, дбайливо розправивши складки широкої сукні і, підперши щоку рукою, замрійно втупила очі в коханого.

Коли Бумблякевич потягся до тарілки, раптом усвідомив, що не встиг вимити рук. На правій долоні й досі зоставалися сліди зеленавого слизу.

— Що це? — насторожилася Фрузя.

Замість відповіді він вискочив до лазнички й гарячково почав мити руки. На щастя, під гарячою водою слиз розчинився і зник.

— Ти мені не сказав, що це в тебе було на руці.

— Я не знаю, що це… Хто ця дівчинка за вікном?

— Я не бачу там жодної дівчинки.

— Але вона була там хвилину тому.

— То й що?

— Цікаво, що вона за одна.

— Дівчинка в білій льолі? І стрибає на одній нозі?

— Так.

— Це привид. Буває, що він комусь ввижається. То ти її бачив?

— Я навіть розмовляв з нею.

— Ти розмовляв із нею? — витріщала очі Фрузя.

— А що тут такого?

— Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна.

— Чим?

— Вона колись ще за життя отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти якогось йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею.

— Ні.

— Дивно. Вона всім це пропонує.

— І що — вже хтось зірвався в урвище?

— Бувало й таке… Але що вона тебе просила?

Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою пригоду? Вирішив, що скаже дещицю правди.

— Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.

— А потім? — насторожилася Фрузя.

— Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота якийсь липкий зелений слиз. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.

— Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.

— Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти там не можна?

— На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.

— І то ж треба було мене поселити саме в цьому покої, — незадоволено буркнув Бумблякевич.

— Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей — тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателефонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.

— Оце мене цілком задовольняє.

— Що ти збираєшся нині робити?

— Піду до книгозбірні.

— Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.

— Який костюм?

— Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд.

— Може, я повинен взагалі заступити покійного князя? — засміявся Бумблякевич.

Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася.

— Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій.

— Перепрошую! — помахав пальцем Бумблякевич. — Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природнього спілкування.

— Так я і знала! — заломила руки Фрузя. — Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його — в каналізацію!

— Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно,