Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"

Отак розпорядившись, Гандальф подався попід живоплотом і з ним настрашений гобіт.

Скоро вони підійшли до дерев'яних воріт, високих і широких, за якими видніли грядки й купка приземкуватих дерев'яних будівель; з них деякі вкриті очеретом, складені з нетесаних колод: комори, стайні, хліви, а також довгастий низький дерев'яний дім. Попід південною смугою величезного живоплоту, з його внутрішнього боку тяглися ряди — ряди за рядами — вуликів зі схожими на дзвони солом'яними шапками. Повітря повнилося гудінням величезних бджіл, що літали туди-сюди, залазили в льотки й вилазили з них.

Чарівник із гобітом штовхнули важкі, рипучі ворота й пішли широкою доріжкою до будинку. По траві до прибульців підбігло кілька коней, добре доглянутих, із лискучою шерстю, і пильно подивилися на них дуже розумними очима; потім, зірвавшись учвал, поскакали до будинку.

— Побігли сказати йому, що прийшли чужі,- пояснив Гандальф.

Тим часом вони з гобітом зайшли на подвір'я, яке обступали з трьох боків сам будинок і два його довгі крила. Посеред подвір'я лежав здоровезний дубовий стовбур, а обіч валялося обрубане гілля. Тут-таки стояв велетенський чоловік із густою чорною бородою та чуприною, з голими ручиськами й ногами в клубках м'язів. На ньому була вовняна сорочка до колін, і він спирався на грубезну сокиру. Коні стояли поруч нього, притулившись головами до його плечей.

— Ух! Ось і вони! — мовив чолов'яга до коней.- І зовсім не страшні. Ви йдіть собі.

І, засміявшись гучним сміхом, поклав сокиру й виступив наперед.

— Хто ви такі й чого вам треба? — спитав не дуже люб'язно, височіючи над Гандальфом.

А Більбо міг би легко пройти поміж ногами господаря обійстя, навіть не нахиляючи голови, щоб не зачепити пелени його брунатної сорочки.

— Я — Гандальф, — назвався чарівник.

— Зроду не чув про такого, — пробурчав чолов'яга. — А це що за малючок? — поцікавився він, нагнувшись і суплячи на гобіта чорні кущі брів.

— Це — пан Злоткінс, гобіт з доброї родини і з бездоганною репутацією, — сказав Гандальф.

Більбо вклонився. Скинув би й капелюха, та не було чого скидати з голови, й сором пік за стільки відірваних гудзиків!

— Я чарівник, — вів далі Гандальф. — Хоч ви не чули про мене, зате я чув про вас. Але, може, ви чули про мого доброго родича Радагаста, що живе біля південного краю Чорного лісу?

— Чув. Непоганий чоловік, як на чарівника. Я з ним бачився не раз, — мовив Беорн. — Ну, тепер я знаю, хто ви такі, чи принаймні кого з себе вдаєте. Чого ж вам треба?

— Сказати правду, ми втратили нашу поклажу, майже збилися з дороги й потребуємо деякої допомоги чи хоч би поради. Ми, бачите, мали чималеньку халепу з гоблінами в горах.

— З гоблінами? — вже лагідніше перепитав чолов'яга. — Ого! То ви мали клопіт із самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?

— Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в тутешні краї… та це довга розповідь.

То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере всього дня, — запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в будинок.

Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.

Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, підступаючи до самих східців.

Тут усі троє посідали на дерев'яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.

— Я йшов через гори з одним чи двома друзями… — почав знову чарівник.

— Чи двома? — перепитав Беорн. — Я бачу тільки одного, та й той малючок.

— Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів з'ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?

— То кличте вже, кличте!

І Гандальф засвистів — то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.

— Бачу, ви хотіли сказати «з одним чи трьома»! — зауважив Беорн. — Але це ніякі не гобіти, а гноми!

— Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! — назвалися обидва гноми, знову кланяючись.

— Дякую, мені ваші послуги не потрібні,- сказав Беорн, — зате, мабуть, вам потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в моїх землях… — а які, до речі, у вас наміри?

— Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу, — відповів за гномів Гандальф, — і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни… як я почав був розповідати вам.

— То розповідайте далі! — підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою чемністю.

— Почалася жахлива гроза; розгулялися кам'яні велетні, кидаючись брилами, тож на підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших товаришів…

— Ви на двох кажете кілька?

— Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.

— То де ж вони? Вбиті, з'їдені, вернулися додому?

— Та ні. Здається, вони не прийшли всі, коли я свиснув. Соромляться, мабуть. Бачите, ми дуже боїмося, що нас забагато, що завдамо вам клопоту.

— Нуте, свисніть знову! Здається, вечір я потрачу на гостей, то вже дарма, одне чи двоє,- пробурчав Беорн.

Чарівник свиснув знову, і зараз же з'явилися Норі й Орі; адже, як' ви пам'ятаєте, Гандальф наказав гномам приходити парами через кожні п'ять хвилин.

— Привіт! — зустрів їх Беорн. — Швидко прийшли — і де ж ви ховалися? Підходьте, мої чортики з коробки!

— Норі до ваших послуг, Орі до… — почали вони, та Беорн