Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Розділ тринадцятий

Перед Лорелін стояло трійко приземкуватих чужинців увишки з метр двадцять. Їхні кремезні чотирипалі руки неначе зависали в повітрі, а кожна пара маленьких, лупатих, пузирчастих вічок дивилися на Лорелін уздовж видовженого, схожого на хобот писка. Самі істоти були коричневі, зморшкуваті та згорблені, а на шкірі в них тут і там стирчало рідке волосся.

Лорелін, стривожена тим, що хтось підійшов до неї ззаду, спочатку витягла зброю, але згодом опустила, а вони опустили руки.

— Раді знову зустрітися з вами, — сказав один з них, що мав навколо очей синю пляму.

— Агенте Лорелін, — казав далі другий, чия шкіра навколо очей була теж розфарбована, але вже бордовим кольором.

Третій доґан-даґіз із жовтим забарвленням завершив речення:

— Незрівнянна як завжди.

— Якого біса ви тут робите? — гарикнула Лорелін.

— Ми йдемо туди, куди нас кличе робота…

— Ми говоримо понад п’ятьма тисячами мов…

— …і це може стати в пригоді…

— …на такому прийомі, — закінчив перший. Другий додав:

— Вам потрібні наші послуги?

Лорелін погладила зброю, яку щойно повернула на місце біля стегна.

— Ні, дякую. В мене є персональний перекладач, — крижаним тоном відповіла вона. — А тепер — геть звідси!

По радіо пролунав Валеріанів голос:

— Спитай їх, чи не мають вони інформації щодо М’юль.

«Ото вже заполонило його цим сном, — подумала Лорелін. — Але, здається, він у тому не винний». Вона скривила обличчя, але скорилася й, зітхнувши, звернулася до трійці.

— Гаразд, якщо вже так, майор Валеріан хотів би одержати певну інформацію. Планета М’юль. Ні про що це вам, хлопці, не говорить?

— Надзвичайно чутливе питання! — вигукнув Синій.

— Найкраще вам про це розповість… — провадив Бордовий, а доґан-даґіз із жовтим забарвленням закінчив:

— …майор Самк.

— Алексо, — покликав Валеріан, — що в тебе є на майора Самка?

На Лореліниному екрані з’явився портрет симпатичного смаглявого військового з акуратно підстриженою борідкою. До портрета додавалася інформація: «Самк Атон, майор. 33. Помер.»

— Майор Самк помер рік тому, — обвинувальним тоном повідомила Лорелін трійці.

Доґан-даґізи залишилися незворушними. Перший з них витяг маленький пристрій і показав їй власне фото Самка, який лежав мертвим на робочому столі. У Лорелін округлилися очі.

— Авжеж, — почав Синій, — дуже загадкова смерть…

— …яку ніхто так уповні й не пояснив, — додав Бордовий.

— Дехто може назвати це вбивством, — підсумував Жовтий театральним голосом. Лорелін дуже закортіло вдарити його кулаком прямо в довгий ніс, але вона втрималася.

— Я вас слухаю, — сказала вона.

— Майор Самк був експерт у всьому, що стосувалося планети М’юль, — провадив Синій.

— І він забрав усю ту дорогоцінну інформацію…

— …з собою до могили, — сказав Жовтий.

— Яка марна розтрата! — зітхнув перший доґан-даґіз.

— Якщо ви дізнаєтеся щось про цю планету, — промовила до них Лорелін, — нам буде цікаво.

— Нам буде приємно працювати з вами, Лорелін, — із захопленням вигукнув Синій.

— Перед тим, як піти… — почав другий.

— …дозвольте надати вам…

— …певну інформацію…

— …безкоштовно, — закінчив Бордовий.

Лорелін із скепсисом дивилася на трьох чужинців.

— Безкоштовно? — перепитала вона. — Ви що, захворіли?

— Конвертер дуже цінний… І на нього активно полюють, — глибокодумно кивнув Бордовий.

— Прийдуть найманці… — сказав Жовтий.

— …щоб його забрати… — казав далі Синій.

— …і швидше, ніж ви гадаєте, — урочисто закінчив Бордовий.

— Які ще найманці? — запитали одночасно Лорелін і Валеріан.

Усі троє самовдоволено дивилися на неї. Синій помахав пальцем перед нею.

— Безкоштовною була лиш перша підказка.

— А за решту треба платити, — сказав Бордовий.

— Звичайно ж, ви дістанете знижку, — додав Жовтий.

По радіо донісся Валеріанів голос:

— Алексо! Що це таке?

Лорелін на своєму екрані також побачила спалах червоного світла.

— Наближається з десяток якихось осіб, — поінформувала майора Алекса й додала, — їх немає в переліку учасників.

— Що це за особи? — вимагав відповіді Валеріан.

— Поки що встановити їхню ідентичність не вдається, — сказала Алекса.

Лорелін іронічно подивилася на доґан-даґізів.

— Мені здається, ваша інформація втратила цінність. Мерщій, забирайтеся звідси.

Трійця пригнічено попленталася до виходу. Валеріан з тривогою завважив, що червоний вогник замиготів частіше.

— Валеріане, — промовила Лорелін, — мені це не подобається.

— І мені теж. Негайно повертайся до зали й будь поруч із командувачем. Алексо, звідки вони йдуть? — спитав Валеріан.

— Звідусіль, — відповіла Алекса, — вони проходять крізь стіни.

Лорелін пришвидшила ходу, продираючись через напхом напхану залу до трибуни. Вони з Валеріаном зустрілись очима, і той обрав рішення.

— Лорелін, евакуюй звідси командувача! А я піду назустріч порушникам!

Лорелін відштовхнула останніх учасників заходу, що стояли на дорозі, стрибнула на сцену й побігла до Філітта. Схопивши його за руку, вона почала стягувати його звідти.

— Агенте, що таке… — почав протестувати Філітт, але вона змусила його замовкнути.

— Вибачте, надзвичайна ситуація!

Генерал Окто-Бар, який стояв осторонь, миттєво став на позицію, щоб забезпечити прикриття відходу командувача. Його зброя була напоготові, а обличчя випромінювало рішучість. У натовпі почалася паніка.

«Я дуже сподіваюсь, що ця тривога виявиться фальшивою», — подумала Лорелін, хоча й не вірила в це.

Валеріан переводив погляд з екрана на натовп і знову на екран. Червоний сигнал тривоги миготів усе частіше, і адреналін вже струмів у венах.

— Алексо! Стонадцять чортів! Мені потрібно ідентифікувати нападників! Хто вони?

— Вибачте, майоре, я не можу розшифрувати їхню ДНК, —