Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Ті, хто на них спав, уже в холодильнику... У морзі... А в казармах тільки листи по діагоналі на ліжках... Від мами, від дівчини: «Лети, привітайся й назад повертайся...»

Вижити на цій війні було головним. Не підірватися на міні, не згоріти в бронетранспортері, не стати мішенню для снайпера. А для деяких — вижити і щось із речей привезти: телевізор, дублянку... Магнітофон крутіший... Ходив жарт, що про війну в Союзі дізнаються в комісійних магазинах. За новим товаром. Узимку їдеш по нашому Смоленську — дівчата в афганських шубах. Мода!

У кожного солдата на шиї висів амулетик.

— Що в тебе? — спитаєш.

— Молитовку мама дала.

Коли я повернувся, мама відкрилася:

— Толю, ти не знаєш, я тебе заговорила, тому ти живий і цілий.

Ішли в рейд: одну записку кладеш у верхню частину одягу, другу — в нижню. Підірвешся — якась частина лишиться: верхня або нижня. Або носили браслети з гравіюванням: прізвище, група крові, резус і особистий номер офіцера. Ніколи не говорили: «Я піду» — «Послали». Не вимовляли слово «останній».

— Зайдемо востаннє...

— Ти що, сказився? Немає такого слова... Крайній... ну, четвертий, п’ятий... А це тут не говорять.

У війни підлі закони: сфотографувався перед тим, як іти на бойові, — вбили, поголився — вбили. Першими гинули ті, хто їхав націлений на героїзм, із блакитними очима. Зустрічав такого: «Буду героєм!» Загинув одразу. На операції — тут же лежимо, тут же, вибачте, оправляємося. Солдатська приказка: краще топтатися у власному гівні, ніж самому стати гівном на мінах. Народився у нас свій жаргон: борт — літак, бронік — бронежилет, «зеленка» — кущі і зарості очерету, «вертушка» — гелікоптер, глюки — видіння після наркотику, підстрибнув на міні — підірвався, замінник — той, хто додому їде. Стільки вигадали, що «афганський» словник можна укладати. А гинули більш за все в перші місяці і в останні. У перші — багато цікавості, в останні — сторожові центри вимикаються, настає отупіння, уночі не можеш зрозуміти: де я, що я, навіщо? Чи зі мною це? Замінники не сплять півтора-два місяці. У них свій відлік: сорок третє березня або п’ятдесят шосте лютого, це означає — мав змінюватися наприкінці березня або наприкінці лютого. Дуже сильно чекаєш. Меню в їдальні: червона риба — кілька в томаті, біла риба — кілька в маслі — дратує, квіткові клумби в центрі гарнізону — дратують, анекдоти, над якими ще недавно надривався від сміху, — не подобаються. Дивно, що іще вчора і позавчора було смішно. А що тут смішне?

Приїхав офіцер до Союзу у відрядження. Зайшов до перукарні. Дівчина посадила його в крісло:

— Як там ситуація в Афганістані?

— Нормалізується...

За кілька хвилин:

— Як ситуація в Афганістані?

— Нормалізується.

Минає якийсь час:

— Як ситуація в Афганістані?

— Нормалізується.

Підстригся, пішов. У перукарні дивуються:

— Нащо людину мучила?

— Як спитаю про Афганістан, у нього волосся дибки стає — легше стригти.

Я анекдоти люблю. Дрібнички всілякі. А задуматися всерйоз страшно.

Радянського льотчика збили над В’єтнамом, можна поміняти — над Афганістаном... Американські «цереушники» показують йому деталі збитого літака: скажи, що за деталь? Ця... І оця... Він мовчить. Його б’ють, він мовчить. А потім відбувся обмін полоненими, він повертається до рідної частини — його питають: «Як там у полоні? Важко?» Відповідає: «Ні, взагалі-то не дуже важко, але матеріальну частину треба вчити. Дуже за це б’ють».

Тягне назад не на війну, а до тих людей. Чекаєш-чекаєш, а їхати в останній день шкода, здається, у всіх би попросив адресу. У всіх!

У Лютика... Так звали Валерку Широкова, тендітний, витончений. Коли-не-коли наспіває хтось: «Руки мов лютики[1]...» А характер залізний, зайвого слова не скаже. Був у нас жмот, усе збирав, купував, міняв. Валерка став перед ним, витягнув зі свого гаманця двісті чеків, показав і тут же, на очах у того, оскаженілого... Розірвав на дрібні шматочки. Мовчки вийшов.

У Сашка Рудика... Ми з ним у рейді зустрічали Новий рік. Ялинка — автомати поставили пірамідою, іграшки — повісили гранати. А на машині-установці «Град» зубною пастою написали: «З Новим роком!!!» Чомусь три знаки оклику. Сашко гарно малював. Я привіз додому простирадло з його пейзажем: собака, дівчинка і клени. Гори він не малював, гори ми там розлюбили. Будь-кого спитай: «За чим сумуєш?» — «У ліс хочу... В річці скупатися... Молока великий кухоль випити...» У Ташкенті в ресторані підходить офіціантка:

— Милесенькі, молоко берете?

— По дві склянки звичайної води. А молоко завтра будемо пити. Тільки приїхали...

Із Союзу кожен віз чемодан варення і березовий віник. Там же евкаліптові продаються — мрія! Ні, везли свої, березові...

У Сашка Лащука... Хлопець чистий. Часто писав додому. «У мене батьки старенькі. Вони не знають, що я тут. Я їм вигадую про Монголію». Приїхав з гітарою і поїхав з гітарою. Там різні люди були. Не уявляйте нас однаковими. Ато спочатку про нас мовчали, потім почали уявляти усіх героями, тепер розвінчують, щоб далі забути. Там же один міг лягти ривком на міну і врятувати навіть незнайомих йому хлопців, другий підійти до тебе і спитати: «Хочете, прати вам буду, тільки не відправляйте на бойові».

Ідуть КамАЗи, і на козирках великими літерами: Кострома, Дубна, Ленінград, Набережні Челни... Або «Хочу до Алма-Ати!». Ленінградець знаходив ленінградця, костромський — костромського... Обіймалися, як брати. І в Союзі ми як брати. Ну, хто ще з молодих може сьогодні йти вулицею з костуром і новесеньким орденом? Тільки свій. Мій брат... Наш брат... Обіймемося, іншого разу тільки на лавці посидимо й викуримо по сигареті, а ніби проговорили весь день. У нас у всіх дистрофія... Там це було невідповідністю ваги до зросту... Тут — невідповідність почуттів до можливості вилитися, виплеснутися у словах, у вчинках. Ми — дистрофіки в цьому житті.

Їхали вже з аеропорту в готель. Перші години вдома. Мовчимо, принишкли. За одну мить у всіх нерви не витримали, і разом видихнули водієві:

— Колія! Колія! Тримай колію!

Потім сміх. Потім — щастя: так ми ж у Союзі! Можемо по узбіччю їхати... По колії... По всій землі... П’янієш від цієї думки...

Через кілька днів з’ясували:

— Хлопці!!! Ми всі сутулі.

Не могли ходити прямо, розучилися. Я себе півроку на ніч до ліжка прив’язував, щоб розправитися.

Зустріч у Будинку офіцерів. Питання: «Розкажіть про романтику служби в Афганістані», «Чи вбивали ви особисто?» Особливо дівчаткам подобаються