Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Дмитру Дядьку вдалося відбити наїзд короля Казимира ІІІ212. Як бачимо, саме завдяки татарському війську вдалося зберегти самостійність Руського королівства.

Дмитро Дядько на деякий час, аж до своєї смерті в 1349 р., ніби став неофіційним правителем цієї держави. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дядько іменував «провізор або управитель землі Руської» («provisor seu capitaneus terre Russie»)213. Не виключено, що своєю резиденцією він зробив Львів.

Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт (бл. 1300—1383), який прийняв православне хрещення й отримав ім’я Дмитра. Як зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королівства, сказати щось певне не можемо214. Є припущення, що він був одружений на княгині з місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було би права на престол. Імовірно, він отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями.

Резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста – Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Смерть Дмитра Дядька в 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Схоже, боярин Дядько належав до вмілих полководців та державних діячів. Також він зумів скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що під його опікою знаходилися галицькі землі. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби «оголила» Галичину. І в 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства – Волинь. З того часу розпочався новий виток боротьби за спадщину цієї держави, в якій активну участь брали поляки, угорці й литовці, котрі, власне, й поділили землі Руського королівства. Золота Орда в цій боротьбі фактично участі вже не брала. Після мерті хана Узбека в 1341 р. в ній певний час велася боротьба за владу. За часів правління хана Джанібека (1342—1357) політика Золотої Орди була спрямована в східному й південному напрямках. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі.

Артур Орльонов «Битва на Синіх Водах», 1362 р.

Одним із епізодів цієї боротьби стала битва на Синіх Водах у 1362 р.215. У ній литовські й руські війська перемогли татарських «цариків» Хачебея, Кублубуга й Дмитрія, котрі володіли Поділлям. Вважається, що в результаті цієї перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296—1377) здобув Київ, Поділля, розширивши свої володіння на південь до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князів час, оскільки Золота Орда в 1359—1380 рр. пережила «велику смуту». Тоді на золотоординському престолі змінилося понад 25-ти ханів. Можна зустріти думку, що «перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликівської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга»216. Насправді, ця битва, як і битва Куликівська, мала локальне значення і, за великим рахунком, не дала старт звільненню «східнослов’янських народів» (сам цей термін для пояснення тогочасних історичних реалій видається не дуже коректним). Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподіл деяких фрагментів східноєвропейського простору між литовськими князями і татарськими ханами.

Щодо Золотої Орди, то тут після «великої смути» на деякий час вдалося відновити єдність держави за правління хана Тохтамиша (?—1406) в 1380—1395 рр.217. Однак у 1395 р. емір Тимур (Тамерлан) (1336—1405) вщент розгромив війська Тохтамиша у грандіозній битві, яка відбувалася неподалік сучасного Єкатеринбурга. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотої Орди, а не периферійні битви на Синіх Водах чи Куликівська битва.

Золоту Орду – могутню державу кочівників розгромили не руськолитовські чи московські воїни. Вона сама себе «з’їла» через внутрішні усобиці. При бажанні можна тут шукати аналогії з усобицями Київської Русі чи з дезорганізацією інших європейських середньовічних держав.

У ХV ст. відбувся розпад Золотої Орди218. Виникли Сибірське (20-ті роки ХV ст.), Узбецьке (1428 р.), Казанське (1438 р.), Кримське (1441 р.), Казахське (1465 р.) ханства, Ногайська Орда (40-ві рр. ХV ст.) тощо. Щодо князівств північно-східної Русі, зокрема Московського, то вони перебували у васальній залежності від Золотої Орди. У 1459 р. після смерті Кічі-Мухаммеда Золота Орда перестала існувати. Її наступником стала Велика Орда, яка пережила деяке піднесення за часів правління хана Ахмата (1460— 1481). Ніби тоді Московське князівство стало незалежним у результаті стояння на ріці Угрі в 1480 р., коли Ахмат не ризикнув вступити в бій з московськими військами Івана ІІІ.

Правда, ця незалежність виглядає доволі умовною. У 1502 р. Кримське ханство розгромило Велику Орду й почало вважатися володарем «золотоординського спадку». Кримські хани, як нащадки Чінгізідів, вважали московських князів своїми підданими. І московіти тривалий час платили їм данину