Читати книгу - "Обережно: міфи!"

вважається повідомлення Псевдозахарії» (сірійський автор VI ст.), який «знає народ Рос (Hros або Hrus)», що «жив на північ від Азовського моря». Псевдозахарія, наголошує М. Брайчевський (1999. — с. 334), «пов'язує це ім'я не з північними, а з південними землями Східної Європи». А «дата цього повідомлення виключає будь–яку можливість тлумачення його (імені «Русь». — М. Л.) з позицій норманізму, оскільки жодного нормана VI ст. не було і не могло бути в південно–східній частині Східної Європи, з якою пов'язується походження цього загадкового етноніма».

А відомий російський славіст академік Б. Рибаков[26], досліджуючи «взаємовідношення термінів “Поляни” і “Русь”», доходить висновку, що «Русь є більш пізнім позначенням, яке замінило давнє ім'я полян», адже на хронологію цих двох термінів прямо вказав ще Нестор Літописець: «поляне, яже ныне зовомая Русь», А «часом витіснення древнього імені полян іменем росів, — на думку Рибакова, — слід вважати V–VI ст., коли після гунського розгрому почалось укладання нових племінних союзів». І саме тоді, «у VI ст., склалося потужне темінне об'єднання слов'янських племен, яке носило за головним племенем назву Русь» (Рыбаков, 1982. — с. 85–87).

До південного походження цієї назви схилявся й інший російський академік О. Шахматов (1916. — с. 93–94), аналізуючи так званий Начальний літопис (звід). «Що ж каже Начальний звід про Русь? Він протиставляє Русь — Словенам. Руська земля — це... Київська область. Русь здійснює похід на Царград ще до закликання Варягів. У розповіді про похід Олега Русь — це, звісно ж, близькі літописцю Поляни, а Словени — це малоосвічені мешканці півночі. Словени, Кривичі, Меря, Чудь закликають до себе Варягів, а не Русь». Те, що «Начальний звід (це відновлений О. Шахматовим на основі досліджень літописів так званий Начальний літопис 1093 року, що ґрунтувався на давніших літописах — зокрема, на так званому Найдавнішому київському зводі — і передував «Повісті минулих літ», першу редакцію якої історики датують 1111 р. — М. Л.) не виводив назву Русі від Варягів, особливо очевидно з того, що, розповівши про захоплення Києва Ігорем, він повідомляє: “І сів Ігор княжити в Києві, й були у нього мужі Варяги і Словени, і відтоді прозвалися Русію”». Однак, наголошує Олексій Олександрович, «до слова відтоді (у Шахматова «оттоле». — М. Л.) приписано пізніше на полях слово “прочии”, що цілковито змінює початкову суть фрази. Вочевидь, первісна суть цієї фрази в тому, що, сівши в Києві, Ігор та його дружина назвалися Руссю (тут і вище виділено О. Ш. — М. Л.); отже, ім'я Русь вони не принесли з собою з півночі, а отримали його на півдні».

«Термін Русь — не скандинавський, — наголошував і В. Мавродін (1978. — с. 157). — Часи вікінгів його не знають... Ні на яке плем'я чи народ “русь” у Скандинавії не вказує жодне джерело середньовічної Європи».

Та повернімося до назви «Україна». Слід зазначити, що подібні припущення щодо «міфічних» укрів, м’яко кажучи, не надто поділялися сучасними фаховими істориками. Тим несподіванішою є оприлюднена останнім часом позиція професора В. Мороза з цього питання (1995. — с. 72): «Виявляється, — пише він, — що слово “брахмани” на позначення певної ритуальної частини населення є історично недавнього походження. В часи “Махабхарати” та “Рамаяни” вживалося інше слово — “укри”. Виходить, що “укри” (українці) були спеціальною групою, щось на зразок левітів у староєврейському суспільстві. Цілком імовірно, що етнонім “Україна” походить саме від цього слова». До речі, «Велесова книга» (1995. — с. 96, дощечка 25) теж подає назву «укри» у поєднанні з назвою ритуальної частини населення: «І се прийшли волхви укри Ухоріз і брат його Ословень, і так сказалирусам...»

Автор монографії про Генріха І Ф. Фатер на підставі історичних документальних матеріалів пише (Січинський,1948. — с. 23), що Генріх І, який був цісарем в 903–936 pp., перш ніж іти на Італію, «мусів ще раз йти на Укранів (F. Vater. Herr Heinrich. Munchen, 1941. — P. 459)». Схематична карта, що міститься в згаданій праці Ф. Фатера, подає на Помор’ї, поруч з Ободрітами і Редарітами, також і Укранів («Ukraner»).

Чимало прихильників теорії «окраїнності» апелюють до того, що, мовляв, існувало багато україн–окраїн, зокрема Галицька, Литовська, Смоленська тощо. Однак, як слушно зазначає дослідниця з Москви Т. Анісімова (1998), у літописах «слова Країна, Вкраїна, Україна, Вкраїниця вживаються лише для етнічних українських територій, отже, існувала якась традиція вживання цього слова саме для цієї території, яка ніяк не пов’язувалася з місцем розташування», себто її окраїнністю відносно «центру». До того ж ці назви нашої землі існують упродовж багатьох століть, «на відміну від пізніших “україн” на території нинішньої Росії, які як виникли, так і зникли», і якби вони несли значення окраїнності, то «наша мова донесла б це — чи через письмові джерела, чи через народну творчість... але, — наголошує Тетяна Петрівна, — ми не знайдемо в літописах посилань на землі, що лежали “у края”», позаяк взагалі «не існує доказів того, що на час виникнення слова “Вкраїна (Україна)” слов'яни користувалися поняттям окраїнності території».

Та «скринька» щодо узвичаєної затятості російських можновладців проти назви «Україна» відкривається зовсім просто. Так, колишні російські міністри Кривошеїн та Мілюков і колишній посол в Австрії Шебеко у записці–інструкції державам Антанти підкреслювали (Сергійчук. Чи втретє... — 1992): «Офіційне визнання слів “Україна” і “українцінеминуче потягне за собою зменшення російського народу більш як на третину і одріже російські землі від Чорного моря (певно, аби запобігти цьому, гетьман Скоропадський «у серпні 1918 року відступив» Війську Донському «етнічно український Таганрозький округ». — М. Л.). Коли б навіть “Україна” на світовому конгресі й