Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 81
Перейти на сторінку:

— Тепер висновок, — Ярема виглядав вражаюче. Навіть в очах всесильної Стійкої. — Якщо є хтось, котрий щось шукає, то завжди мусить бути той, хто це щось оберігає. Такий закон. І хочемо ми чи ні — це завжди війна. Тому попервах ми збираємо інформацію про кам'яних левів, думаємо, коли «зберуться всі часи в один», тестуємо підозрілих на наявність душі міста левів вашою змійкою... А я ще й до того пильную Безрукого. Чую — всі наші проблеми в ньому!.. І ще, — Лавник скривився. — Погано пахне від мера. Смердить Безруким... Усе!..

«Чому нікого не цікавить, що потім буде з містом?..» — подумав Львів, спостерігаючи за трьома диваками з чубка телевізійної вежі на Високому Замку, що розгойдувала хмари...

27

Квітень розігрівся не на жарт. Надолужував тепло, що розтринькав на початку місяця. Веселив усіх підряд: пестив грайливим вітерцем, пускав сонячні зайчики, обдаровував цвітом. Скоро йому йти, тож хотів гримнути за собою сонячними дверима і підперти їх горами пахучих квітів. Хай усі знають, який він великодушний красень! І з нетерпінням чекають приходу квітня наступного року...

Марі з Ганнусею гуляли проспектом Свободи. Дівчину з голубами побачили здалеку. Вона була вже вся в літньому — у квітчастому білому платтячку і в босоніжках... Щось розказувала голубам. Птахи слухали по черзі: поки одні збирали крихти, інші жадібно ловили мелодійні звуки дівчини. Деяким хитромудрим вдавалося слухати дзьобаючи. Марі з візочком, з якого рвалася до голубів Ганнуся, зупинилася неподалік.

— Підходьте, пташки вас не бояться!.. — підбадьорила дівчина. — Я їх розумію, — пояснила вона. — Серйозно...

Тепер в оточенні голубів їх було уже троє. Ганнуся ще так не раділа жодній іграшці. А коли молода пухнаста пташка усілася малій на колінця, і коли дитя несміливо її погладило, Бог, здавалося, додатково виділив Львову мішок радості. Як бонус за дитячий сміх.

— Мене звати Люба. — Дівчина перехопила блукаючий погляд Марі. — Ви, скоріш за все, Марія... — наче читала вивіску дивачка. — А дитя — Ганнуся, точно.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Марі, пірнаючи у бездонна дивовижно рідних очей дівчини. Миттю знайшла в них себе, занурилася в безтурботні часи юності, коли ще чиста душа вірила, що може навчити літати тіло... Лише б тіло захотіло...

— Секрет, — загадково всміхнулася Люба. Милувалася галасливою Ганнусею, поцілувала її в щічку, наче молода щаслива матуся, що душі не чує в дитяті. Аж Марі позаздрила — так щиро дівчина дарувала емоції. — А ви часом не виглядаєте оцього хлопця в окулярах, що сховався за деревом?.. — змахнула рукою Люба у сторону алеї.

Аж тепер ошелешена Марі побачила блідого, як щойно побілена хата перед Великоднем, вундеркінда. Помахала йому рукою.

— Борисе! — крикнула. — Ми тут!..

Привид Бориса ватяними ногами виповз на тротуар. Рухався через дорогу, ігноруючи криваве світло світлофора. Тямовиті водії його пропускали, навіть не сигналячи, певно, відчували, що в такому зачарованому стані море юнакові було по коліна, а то й нижче... А клаптик львівської дороги взагалі — небо...

— Я його знаю, — продовжувала шокову терапію Люба. — Він приходить сюди дивитися, як я годую голубів. І певна, що сюди запросив вас він, а не ви його...

Добре, що було дитя. Марі втекла від метикуватої дівчини, що вміла роздягати думки, змушуючи їх голяка гасати перед нею, до клопотів за малям. Занурила очі в дитячого візка. Ганнуся не відпускала від себе молодого голуба. Птахові, видно, це теж подобалося... Дитя гугукало, а голуб вуркотів. Разом виходила забавна мелодія...

— До-доброго дня, М-марі... І в-вам, дівчино... Я — Борис... Проходив повз... Аж дивлюся — Ганнуся... Отож...

— Ти злякався і заховався за дерево! — прощебетала Люба. — Дуже класна побрехенька!.. А я, наївна, запитую себе: чому цей начебто розумний з вигляду юнак, що завжди так щиро споглядає за годівлею голубів, не візьме хлібини і не приєднається до мене?.. А він, виявляється, брехун!.. Так?..

— Ні, — відповів упевненіше Борис. Голос дівчини додав йому легкості і простоти. — Він... не брехун. Він — боягуз... — Вундеркінд зняв окуляри і сміливо зловив іскристий погляд дівчини. — Я боявся, що ти мене проженеш. Бо ти дуже гарна, а я...

— Дуже цікавий! — випередила Бориса Люба. — Тому запрошую завтра вранці сюди. З їжею для птахів...

— Дякую, — це все, що під усміх Марі, гугукання Ганнусі, захоплення Люби і вуркотання голубів зміг вродити вундеркінд з купою енциклопедій у голові... Бо що таке знання, коли закохане серце із страху вискакує з грудей?! Правильно — прах, пил, дрібка нікому не потрібних слів...

А ввечері Борисові Мудрагелю не закривався рот. Упевненість просто розпирала його. Він хвалився Безрукому, як вони з Марі організували і розіграли дивовижне знайомство!

— Уявляєте, Леве Львовичу, дівчина навіть нічого не запідозрила! Я так майстерно зіграв свою роль, що Люба мені зразу запропонувала зустрітися!.. А яка була Марі!.. Висота! Чубок ратуші! Львівська телевежа!..

— Дівчина теж не промах! — ділилася враженнями наївна хвиляста жінка. — Уявляєш, якось здогадалася, як звати мене і малу!

 Безрукий встав, стрепенувся, ніби вилив на себе цебер крижаної води, зупинився на порозі.

— Пускали б ви зараз сльози в чай,

1 ... 31 32 33 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мер сидить на смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мер сидить на смерті"