Читати книгу - "Закляття відьмака"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А я люблю іноді покуштувати винця! Келишок. Не більше. Може, часом і другий, і третій… — Вона засміялася і, не чекаючи його згоди, перервала любощі, зісковзнула з ліжка.
Він спробував перевернутись на бік, та вона гостро наказала:
— Лежи! Лежи голічерева! Мені так подобається на тебе дивитись! Я принесу вино, і, якщо твоя зброя буде напоготові, ми продовжимо бій!.. — Засміялась, і рожеві пипки на сторчливих персах пружно застрибали.
Вийшла із світлиці, і він бачив, як вона зникла в другій кімнаті. Потім чув: відкривала засувки й подалась кудись на подвір'я, видно, спускалась до пивниці. Бо принесла запітнілий глек вина і тримала вишиваний оксамитовий гаманець. Вся шкіра в неї пішла пуп'янками. Зобачивши, що він лежить так само, вона закричала від радості, кинулась на нього. Знов почала його торсати, ніби вона була коханцем, а він жінкою.
А як любощі вибухли своїм кінцем, впала на нього і прошамрала:
— Ти ж моя мила… ти ж моя солоденька…
Віддихалась і, схопивши з лави оксамитовий вишиваний гаманець, проказала боярину, поводячи плечима та виламуючи вуста:
— Оце тобі подарунок за те, що ти мені віддався! Ха-ха! Хи-хи! Мати й батько мною командували і тітка. Всі, крім мамки. Тому я тобою крутитиму, ти будеш моєю коханкою. Я тобі даруватиму дарунки за те, що ти мені віддаєшся.
Вона знов узялася до всяких дурощів з ним.
Він відчував, що його терпець уривається, наближається найсолодша мить. Тієї самої хвилини, коли нестримно піднімалась шалена солодощ, стисла йому скроні, напружила все тіло, наче крізь туман він почув, як зарипіли двері.
Розплющив очі й побачив: з дверей виступає увесь у панцирі Білий Лицар — Симас. Виставив вперед гострого меча…
Кліпаючи очима після сонця в сутіні світлиці, він заволав:
— Ось де ти, курвина донька? Ось що ти робиш?! Шмаркачко, знущалася з моєї ключниці! Вголос її хвойдою називала. А ти сама звичайна курва! Ще й до того содомістка? Що виробляєш із цим божевільним схизматиком? З цим грецьким псом? Га?!! — заревів Лицар і щосили рубонув мечем.
Панночка впала, розпанахана навпіл від плеча до чересел, заливши гарячою кров’ю боярина Сергія.
Звільнений від її тіла, Сергій відчайдушним поривом відкотився вбік. Та Лицар все ж устиг проколоти йому руку біля ліктя.
Біль пронизав боярина. Однак він встиг скочити і схопити ослін. Щосили жбурнув його в Лицаря і несхибно влучив, як завжди, у голову. Лицар випустив меча. І тоді боярин підхопив зброю і з відчайдушним криком кинувся на свого напасника. Викинув здоровою рукою меч уперед і тнув у те місце, де панцир не прикривав тіло.
Зі стогоном, з ревінням, з прокльонами, хапаючись за черево, з якого вивалювались тельбухи, Лицар осів на коліна. А боярин Сергій рубав і рубав його мечем по шолому, по панциру і щосили кричав:
— Ось тобі! Ось! Дітовбивця!!!
І враз хтось його обхопив ззаду і з притиском проказав:
— Та тихо, тихо. Перестань…
Боярин Сергій потроху приходив до тями і побачив, що лежить, скоцюрбившись, у човні на демені, обома руками вхопив весло. А під тим веслом потрощені черепки винного глека. Веслом він поперемішував снасті й кілька сіро-сріблястих стерлядин, що світили до передзахідного неба білими черевами.
Над ним схилився Варава, вишкіряв свої вовчі ікла з-під білих вусів і проказував:
— Господине, господине! Прокинься! Не час спати над водою та ще на захід сонця. Захворієш на пропасницю.
— Де ми? — закліпав очима боярин Сергій.
— Де? Підведись, господине, і подивись. Випливли з гирла Либеді під дніпровський берег. Тут чудове місце. Он трійко стерлядок узяв. Сомик один. Як на такий час — добре… Бо й вишні цвітуть…
— Знаєш що, Вараво? Я мислю, що нам уже вистачить на юшку… Та й випити хочеться!.. — промовив боярин Сергій, потираючи гулю на лобі. — Повертай! Там у перевізника щось знайдемо…
— А я хіба що?! Я з радістю. Може, в човняра щось є…
Веслував Варава завзято. Човен підходив під самі очерети й верболози. Але щоразу з кожним звивом його залізні руки виганяли човна все на нове й нове плесо.
І ось зрештою-решт вони опинились біля похиленого зрубу перевізникової хати, що над берегом притулилась. Боярин Сергій подумав: «Він же весь час заробляє якийсь шеляг. Чого ж у нього така убога хата? Чому не обгородить її ні тином, ні парканом?..»
Віддали снасті й човна перевізникові. Та узяли в нього добрий глек хмільного меду. Бо ні вина, ні пива у нього не знайшлося. Та й за мед довелося боярину Сергію сплатити подвійну ціну. Бо ніяк не хотів їм продавати, казав, що собі на лікування тримає.
І знов здивувався боярин Сергій: він, певно, й зіллям, і хмільним приторговує, отже, монета в нього є. А хата занедбана, і город біля неї якийсь безладний.
Боярин Сергій сидів на демені човна і ніяк не міг підвестися. Йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закляття відьмака», після закриття браузера.