Читати книгу - "Коли приходить темрява"

Я відчинив вікно, визирнув: на подвір’ї порожньо. Я не міг надихатися свіжим повітрям. Щось стискало в грудях настільки, що заважало дихати. Я панічно почав хапати повітря. Нарешті напад минув. Останнім часом таке зі мною часто траплялося. Дивно, мені тоді й на думку не спадало піти до лікаря. Навіщо?

Постоявши певний час біля прочиненого вікна, я повернувся до кімнати. Почало знову хилити до сну. Вікно я вирішив не зачиняти. Свіже повітря ніби вдихнуло в мене життя. Я ліг. Нарешті на сходовому майданчику почувся довгоочікуваний шурхіт, дуже тихий. Та мене це ще більше заспокоїло. Заплющив очі…

Минуло кілька хвилин — і я зрозумів, що мозок мене підманув: спати мені все-таки не хотілося. Я знову встав і пройшовся квартирою. На сходовому майданчику чувся все той же шурхіт: чиїсь тихі кроки. Я пішов на кухню випити води. Погляд мій упав на старенький годинник, що вже бозна-скільки стояв у мене на кухні. Навіть батарейку в ньому я міняв лишень двічі. Скільки він уже в мене? Років із двадцять, як не більше. Його купляв іще мій вітчим.

Чомусь згадалося дитинство. Так, вітчим із Валеркою зараз були далеко. Далеко-далеко. У Росії. Вони поїхали майже відразу після того неприємного випадку. Мабуть, я таки був радий їхньому від’їзду. Мати вітчима кохала. Навіть дуже. А я так і не зміг звикнути до нього. Певно, просто не міг забути батька. Цікаво, що через стільки років татове обличчя майже стерлося з пам’яті, але це не заважало зберігати про нього світлі спогади. Батьки розлучилися, коли мені було років шість. Тато відразу поїхав. А мати майже відразу знову вийшла заміж. А якось, уже дорослим, мені спало на думку, що, певно, вони з вітчимом були разом іще до розлучення батьків. Це змусило мене ненавидіти його ще більше.

З Валеркою, моїм зведеним братом, ми теж не змогли стати справжньою родиною. Так, ми багато часу проводили разом. Усі навіть думали, що ми таки гарно потоваришували. Але насправді десь глибоко в душі ми з ним розуміли, що просто терпіли один одного. Бо мусили. Адже наші батьки цього хотіли. Гм… якби наша воля, ми б узагалі не спілкувалися.

Спершу він був досить товариським та веселим, мав багато друзів, з якими я теж скоро потоваришував. Серед них був і Стас. Минув час, і Валерка змінився. Став якимсь дивним. Його думки весь час десь витали. У нього почалися проблеми із судинами головного мозку. Хлопець став забудькуватим, дратівливим, а відтак і невпевненим у собі. Навіть діти в школі почали його дражнити. Я й досі не знаю, хто розпатякав їм про те обстеження в психлікарні. Власне, згадувати було неприємно.

Мати з вітчимом тоді часто лаялися. Потім розлучилися. Я залишився з матір’ю, а він поїхав із батьком. Після того ми бачилися кілька разів. І не дуже ладнали. Та й зараз теж. Між нами немов кішка чорна пробігла. Я за ним і не скучив. Спогади з дитинства виринали один за одним. Школа, друзі на подвір’ї, лікарня… Хоча… я мав і приємні спомини…

Тихі кроки. Здавалося, хтось вовтузився біля квартири. Погляд мій знову зосередився на годиннику. За двадцять хвилин друга. За двадцять хвилин друга! Тихі кроки зупинилися біля моїх дверей. За двадцять друга. Невже сусіди не сплять? Я весь напружився. Утім, більше я нічого не чув. Інколи краще, коли події змінюються, аніж стоять на місці, залишаючи тебе в мороці незнання…

Я підійшов до дверей. Чулося лише непевне шарудіння. Без сумніву, стояли біля мого помешкання. Я вилаяв себе за те, що не слухав Лізу, коли вона радила встановити нові двері. Ні, замки в моїх старих були гарні. Проте в них не було вічка.

Так я простояв хвилини зо дві, що, утім, здалися мені справжньою вічністю. З протилежного боку нічого не відбувалося. Я майже не дихав. Просто стояв і вичікував.

У моїй кімнаті все ще горіло світло. Стиха вимкнув. У руку я взяв мобільний і засвітив перед собою. Було надзвичайно неприємно залишатися в непроникній темряві. Так я простояв іще якийсь час. Кілька разів невідомий відходив від дверей і підходив знову.

Раптом я зрозумів, що потрібно зробити. Швидким кроком я пройшов до телевізора й увімкнув на повну гучність. За мить знову опинився біля дверей. Ще за кілька хвилин почувся шум сусідів. Подіяло. З протилежного боку я чітко розчув швидкі кроки, що хутко спускалися вниз.

Я перевів подих.

— Як відомо, Зиґмундові Фройду належить честь створення нового напрямку в психології та медицині — психоаналізу. Фройдизм став ученням, що ввійшло у сферу філософії та культурології. Якщо спробувати сформулювати у двох словах суть фройдівського відкриття, то можна ствердити, що Фройд відкрив у людині позасвідоме…

Ліза знову відвідувала лекцію з психології. Сьогоднішня теж була надзвичайно цікавою. Цього разу Назара з нею не було. Він був на роботі. Проте вже скоро мав підійти. Катю після вихідних забрали батьки. Тепер можна не хвилюватися, що вона сама. Ліза уважно слухала й занотовувала найцікавіше.

— Фройд відкрив позасвідоме як самостійний безособовий початок людської душі, що не залежить від свідомості: «Усе витіснене — позасвідоме, проте не все позасвідоме є витісненим», — так стверджував Фройд у своїй праці «Я і Воно».

При цьому, за твердженням ученого, несвідоме активно втручається в людське життя. Фройд вважає ілюзією те, що нашим життям керує наше «Я». Насправді нами керує природний безособистісний початок, який створює позасвідому основу нашої психіки. Фройд називає цей