Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

дверима парадного заважав пересвідчитись, так це чи ні. Дана якось набралася нахабності й поцікавилася, хто це підробляє тітчиним водієм. Олена покрутила пальчиками у повітрі, немов малюючи щось, видиме одній лише їй.

— Знайомий.

Після такої вичерпної відповіді інших питань у Дани не знайшлося.

Олена працювала добу через дві. Можна було й через три, але так вона більше заробляла. Вона трохи підлікувала свої нирки, з роботи прибігала весела, купувала Дані все, що та захоче, й інколи намагалася вчити небогу жити. Найчастіше мова заходила чомусь про мужчин.

— Ніколи не демонструй чоловікові своєї зацікавленості відкрито, — напучувала тітка Олена. — Навіть якщо зі штанців вистрибуєш од жаги, роби це подумки. Лишайся незворушною і трохи відстороненою — хлопи сприймають це, як загадковість, і божеволіють від цього. Але натякнути про свій інтерес усе-таки слід — як же інакше об’єкт зрозуміє, що на тебе варто витрачати час і зусилля?

— Об’єкт? — уточнила Неждана, тактовно змовчавши про те, що уявити себе в процесі вистрибування зі штанців від жаги їй не легше, ніж пінгвіна в польоті.

— Ну, той, на кого ти хочеш справити враження. Утім, найкращі з них відчувають це на енергетичному рівні, — тітка зітхнула. — Бажаю тобі саме таких кавалерів. Слова, навіть у вигляді прозорих натяків, — це так нудно.

— У мене буде тільки один чоловік, — рішуче заявила Дана.

Олена проковтнула смішок.

— Вибач, серденько, а ти збираєшся померти у шістнадцять років?

— «Ні, я жива. Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає».

Тітка схвально кивнула.

— Бачу благотворний вплив Шеремета з його поетичним лікнепом.

Неждана страшенно знітилася від того, що її сердечну таємницю розкрито. Про те, що Любомир не тільки буває частим гостем різних радіопередач, а ще й сам веде недільну авторську програму «У світі рим» на радіо «Промінь», вона дізналася випадково, коли, знемагаючи од відчайдушного бажання знову почути той оксамитово-сріблястий голос, що увірвався в її сни і облаштувався там, як удома, клацала поперемінно всі три кнопки рідного «брехунця». Той самий диктор, що рипів, як щогла в бурю, на незабутній розмові з Любком, оголошував програму передач на тиждень. Зачувши знайоме прізвище, Дана аж віддих затамувала, шкірою всотуючи слова: «прем’єра… щонеділі… оригінальний авторський проект». Дана чекала вихідних із нетерпінням та деяким роздратуванням — якщо чесно, їй хотілося, щоби ця мара минулася. Щоб в ефірі звучав звичайний голос звичайного юнака, щоб її передчуття розвіялися… Та коли дощового недільного вечора її знову затягнуло у вир щось незнайоме, щось солодке, в’язке і духмяне, схоже на гречаний мед і нездійсненну мрію, коли вона резонувала з тим голосом, відгукувалася на нього кожною клітинкою свого тіла, нервами, натягнутими, як струни гітари, то зрозуміла: це — воно. У неї з’явилося почуття. Воно оселилося в ній. Воно тепер там житиме. Попри тверду впевненість, що всі математики надійно захищені від кохання потрійним шаром алгоритмів, вона таки закохалася, і, що найприкріше, — в ефірне відлуння реальної людини. Принаймні фото Любомира в газеті «Червона Зоря», за якою — о, справжній жах! — довелося йти в районну, а не технічну бібліотеку, за розміром було з поштову марку і такої якості, що визначити, чи зображений на ньому молодий поет, а чи крокодил Гена або Чебурашка, так і не вдалося. З’ясувати якісь деталі про життя Любка, окрім дати його народження, за цією заміткою також не вийшло. Тоді Неждана почала масовану атаку на таємницю приватного життя Шеремета — вона вирішила зібрати на нього досьє.

Професійним шпигуном Дана не була і відчула, що без допомоги їй не обійтися. Для початку вона зателефонувала колишньому однокласникові ще тієї, районної середньої школи. Хлопець, якого вона пам’ятала лише на ім’я — Степан — два роки просидів у четвертому класі, і ще два — у шостому, однак зовсім не через тупість, а лише тому, що був абсолютно байдужим до всього, окрім обох літератур та історії — ну, ще трохи він зважав на англійську мову. Всілякі фізики, хімії та подібні точні науки він просто ігнорував, не завдаючи собі клопоту навіть розгортати підручники. Він не писав ані поезій, ані прози — просто існував десь там, у літературознавстві, серед біографій видатних письменників та жанрового розмаїття їхніх творів. Він знав про літераторів так багато і так багато всього читав, що цілком міг би стати літературним критиком, якби не чорні лебеді-двійки з креслення та геометрії, з алгебри та анатомії, що, гойдаючись, пливли його табелем. За підрахунками Дани, Стьопу вже мали або вигнати зовсім, або дозволити йому все ж закінчити школу, намалювавши необхідні трійки. Друге припущення виявилося правильним, і щасливий книголюб уже навчався на першому курсі філологічного факультету педінституту. У них відбулася вельми цікава розмова. Хоч як дивно, довго пояснювати, хто вона і що їй треба, Дані не довелося — достатньо було назватися, і Степан її відразу пригадав.

— Привіт, це Неждана Тиктор. Не ждав, але сподівався? Як чарівно! Послухай, а що тобі відомо про Любомира Шеремета? Я в курсі, хто він такий. Я знаю, чим займається поет. Звідки? Десь чула, уяви собі. А ти натужся. Напруж уяву. Себто як «навіщо»? Я зацікавилася поезією. Чого ти регочеш? Не знаю, як за срібний, а тобі я віку вкорочу, якщо не вгамуєшся. Ага, каламбур. Я стала грайливою, як козеня. Так, так… добре. А що в його віршах такого особливого, що він вважається найталановитішим із… Що?! До рахівниці рими не дійдуть? А рахівниця — це я? Зрозуміло. Калькулятор і вірші — дві речі не сумісні? Чудово. Дякую, ти мені дуже допоміг. А ще більше допоможеш, якщо пришлеш його коротеньку біографію на мою адресу. Кого — «його»? А про кого ми говоримо? Ні, тобі нічого за це не буде. Так, якщо надалі будеш чемним хлопчиком, я тебе помилую. А інакше — чекай на смертну кару. Пиши адресу… себто як «не треба»? Знаєш, де я