Читати книгу - "Захребетник"

то на спад. Вуча пояснювала це увагою Лисого Генія — вона підсилювалася відразу після кожної «оплати» і згодом вичахала. Але хіба мало на світі людей, більш прудких за Фернана Бошені? Милість Вічного Мандрівця непередбачувана, й він роздає дарунки не всім однаково.

А піднесення й спади — тож в усіх бувають дні удач і розчарувань.

Такий цей світ.

Не допомогло навіть свідчення першого підмайстра, Абдулли Шерфеддіна — йому теж довірили таємницю, раніше, як Фернану, й він устиг не раз перевірити дію рецепта на собі.

Фернан присягнувся мовчати й обіцяв подумати.

Покійний батько не помилився щодо вола. Поле оралося без поспіху, без осяянь і вчинків, скоєних спрожогу, але ділянка за ділянкою, крок за кроком… Справу вирішив випадок. Заїжджий шибайголова, будучи напідпитку, штовхнув на вулиці Фернана й затіяв сварку. Підмайстер, не витримавши, дав забіяці ляпас, нахаба спробував пірнути під занесену руку, але спізнився — й долоня ляснула не по щоці, а по скроні.

Друзі розтягли забіяк, але шибайголова наполягав на дуелі. Завтра, на цьому самому місці! Битися він запропонував без правил — але й без зброї, якщо вже «бичок», як він назвав Фернана, першим удався до рукоприкладства. На дуель забіяка прийшов ще п’яніший, ніж учора, довго козирився, спробував незграбним нирком, — видно, улюблений прийом! — піти супротивникові в ноги й збити на землю…

Фернан піймав його за чуба й основою долоні вдарив у скроню.

Він не знав, завдяки чому вдарив так точно й так сильно. Спрацювала навичка? Згадалися батькові настанови, котрий заповідав не нехтували жодним суперником, якщо хочеш жити? Лисий Геній штовхнув руку? Так чи інакше, але свідки підтвердили: Фернан діяв у межах дозволеного.

Фернана Бошені виправдали.

Дуже прудкого з цієї хвилини Фернана Бошені.

Дуже сильного Фернана Бошені.

Дуже нещасного Фернана Бошені, коли через якийсь час набуті якості почали від нього відступати, залишаючи натомість дике похмілля й тоскну порожнечу, яка вимагала, аби її заповнили знову.

Ти дурень, — кепкував Абдулла. — Шмаркач і тюхтій. Сидіти біля струмка, біля солодкої води — і вмирати від спраги? Дивися, як це робиться. Треба тільки затесатися в юрбу й подряпати спину мітляреві Хакиму кінчиком ножа, а потім протягом тижня, у тій же юрбі, застромити ножа Хакимові в нирки й не затримуючись пройти мимо.

Одним мітлярем на землі стало менше.

Чи велика втрата?

Надто з огляду на заступництво Лисого Генія: портрет біля мушерифату аж ніяк не був схожий на пані зі шпагою, Абдуллу Шерфеддіна чи Фернана Бошені. А статуетка… Ну хто, розшукуючи маніяка, почне перевіряти фізіономії наявних у жителів славного міста Бадандена статуеток?

Метод Абдулли був Фернанові не до душі. «Двічі вбивати» мітлярів та носіїв халви, а згодом, відмовившись від замахів на баданденців, підстерігати нещасних бідняків, що приїхали на заробітки? У спину? Ні, це не те… Мучила спрага, що оселилася в його серці, тож юнак почав обирати жертви, здатні до гідної відсічі. Для другого, смертельного разу він провокував сутичку — чесну, один на один, і тим заспокоював сумління, що його бентежило.

Із кожним новим випадком сумління ставало поступливішим.

Джеймс Рівердейл був у Фернана Бошені п’ятим.

— Ти поховаєш мене?

— Ні, — відказав Джеймс.

Мабуть, учорашній Джеймс заприсягся би спорудити для загиблого ворога склеп із тутешніх уламків, і витратив би на це всі залишки здоров’я, але сьогоднішній Джеймс був чесний.

— Я неспроможний рити могилу в піску. Якщо хочеш, я відтягну твоє тіло до стіни. Це гарна стіна. Біля неї я помирав минулої ночі.

— Гаразд, — Фернан спробував кивнути й застогнав. — Відтягни. Я думаю, так буде правильно. Мені сподобається там лежати. Скажи, той бархан справді має мій профіль?

— Ні. Тобі так здається.

— Хвала Вічному Манд…

Поки тіло клякнуло, Джеймс Рівердейл сидів поруч і дивився, як профіль Фернана Бошені шар за шаром обсипається з бархана, щоб зникнути навіки. Потім відтягнув труп до стіни, попросив Вічного Мандрівця бути не дуже суворим до померлого, осідлав коня й поїхав до Бадандена.

Він не думав, як знайде дорогу в пустелі. Просто, тільки-но кінь звертав із правильного шляху, по Джеймсовій спині пробігали холодні мурашки. Він одганяв дрімоту, брався за повід, нагадував коневі, хто тут головний, — й рухався далі на Баданден, а не в злі піски Шох-Дара.

На сході, праворуч від нього, сходило сонце.

CAPUT VIII
у якому мовитиметься про речі настільки мудрі, що дитина сивіє в колисці, щойно почувши про них; а також з’ясовується, що навіть маги вищої кваліфікації розуміють, яке значення має містика