Читати книгу - "Маленький Бізон"

— Пішов на Вічне Полювання.

За хвилину Крокуюча Душа, на якого нітрохи не вплинула брутальність коменданта, поважно промовив:

— Ми прибули до Форт-Бентона, щоб просити Залізного Кулака зробити три речі. Просимо звільнити наших чотирьох воїнів, ув'язнених несправедливо. Просимо допомогти нам повернути понад сто коней, що їх Ракстон разом з воронами-окотоками украв у нас і пригнав сюди. Вимагаємо покарати Ракстона і його кількох білих товаришів за те, що в часи цілковитого миру вони напали на нас, украли наших коней і вбили шістьох невинних воїнів племені чорноногих.

— Це все? — запитав Уістлер глумливо. — Нічого більше?

— Нічого більше.

Комендант знову промовисто глянув на своїх офіцерів. Він наче занімів від того, що чув. Рухом, повним безпорадності, підняв руки й півголосом прохарчав:

— Ви чули, панове? Це сягає за межі людського розуміння!.. Таке зухвальство!.. Таке ошуканство!..

Потім обернувся до індійців і гримнув з усієї сили:

— Бандити! Убивці! Злодюги!..

Він захлинувся і змовк. Крокуюча Душа, проте, не втратив рівноваги й спокійно відповів:

— Коменданте Залізний Кулак! Ви йдете стежкою жахливого непорозуміння!

Комендант вдарив кулаком об стіл:

— Ще тільки бракувало, щоб мене вчили розуму червоношкірі зухвальці!

— Ви на хибній стежці, коменданте! — з притиском повторив наш вождь.

— Де папери? — раптом звернувся майор до свого ад'ютанта. Коли той подав йому папку з рапортами, він хутко, але уважно став переглядати їх, гортаючи сторінку за сторінкою.

— Адже рапорта кажуть виразно, не залишають ніяких сумнівів!.. Ти ж не будеш заперечувати, що ви напали на табір Ракстона й ворон та вкрали у них сорок коней?

— Не заперечую, — відповів вождь. — Але…

— Не заперечуєш, що ви вбили трьох американських громадян?

— Мені відомо про смерть двох Довгих Ножів, застрелених у бою…

— Їх було троє. Ти заперечуєш це?

— Ні, але…

— Мовчати!.. А от писане зізнання Ракстона, Твіста, Мак Графа, Стюарта. Всі добре бачили, як ці четверо затриманих нами індійців племені чорноногих, ваших земляків, брали активну, безпосередню участь у вбивстві американських громадян. На підставі зізнань, складених під присягою, цих чотирьох чекає зашморг. Не будь я Залізний Кулак, як ви мене називаєте — вони не втечуть від шибениці!

— Ракстон і його люди брехали, — з притиском вимовив Крокуюча Душа, але в ньому щось здригнулося.

— За одним тільки я шкодую! — не звертаючи уваги на слова вождя, кричав Уістлер. — Шкодую, що дав обіцянку випустити вас цілими з цього форту. Ви теж заслужили на шибеницю. Я б охоче кинув і вас за грати, так само, як і тих чотирьох.

Тоді наш вождь поволі підвівся, весь напружившись, як струна, — а він був одним з наймогутніших воїнів нашого племені — і проказав, чітко вимовляючи кожне слово:

— Досить цих хибних стежок і брехливих звинувачень! Ми хочемо говорити з тобою, як вільні люди, як воїни. Чи ти хочеш нас слухати, Залізний Кулаче?

— Ну, будьте воїнами, але без отих ваших викрутасів та брехні. Слухаю, слухаю! — глумливо заохочував розвеселілий майор.

— Багато зим тому наші вожді відвідали Великого Білого Батька, якого ви, Довгі Ножі, називаєте президентом. Цей достойний чоловік обіцяв нам, що коли б ми не звернулися до його представників у преріях, в чесній справі, ми завжди знайдемо добрість і розуміння…

— Невже ти називаєш чесною справою вбивство американських громадян? — ущипливо перебив майор.

— Прошу, щоб ти вислухав мене до кінця і зважив кожне слово як слід… Немає випадків без причин. Якщо Міссурі тече, то тільки тому, що десь в горах криється її джерело. Якщо влітку тепло, то тільки тому, що добре пригріває сонце. Причиною наших нещасть був зрадницький напад Ракстона разом з його білими товаришами й спільниками воронами на один з наших таборів, бо вони хотіли украсти в нас коней. Ракстонові пощастило несподівано вкрасти понад сто коней і під час нападу забити шестеро наших людей. Все, що ми згодом зробили, мало на меті одне — відбити вкрадену у нас власність, отож ніхто не може нам цього закинути.

— Гарна байка! Добра вигадка! — майор Уістлер ще раз перебіг очима рапорти. — Але в цих паперах нема ні слова про те, що ти тут плетеш.

— Хіба ж Ракстон міг сказати правду, яка свідчила б проти нього?

— А які докази того, що кажеш правду ти, Крокуюча Душа?

— Є докази. Незважаючи на наші зусилля, нам не пощастило відбити вкрадених коней; ми забрали лише невеличку кількість мустангів, які належали воронам, а наших коней Ракстон пригнав до Форт-Бентона, мабуть, щоб тут продати. Нам казали індійці з племені сіуксів, що бачили тут цих коней.

— Ти вскочив, Крокуюча Душа, вскочив із своєю брехнею! Так, коні були, але вони належали воронам, які засвідчили це під присягою. Тих коней ворони цілком законно продали Ракстонові. Рапорти виразно говорять про це, і вони засвідчені підписом Ракстона та вірчими знаками ворон… Чи є в тебе якісь інші докази?

— Он сидить Гучний Грім, його малого синка вбив Ракстон та його люди під час нападу на наш табір, — говорив вождь з дедалі більшим розпачем.

— Так воно і є, гаук! — підтвердив дядько.

— І що ще? — наполягав комендант.