Читати книгу - "Рік 2245"

глядачами вставали втомлені, похмурі обличчя, що спідлоба злісно позирали на нього.

— Заздрили, — криво усміхнувся Іван. — Бачили, що я наперед виходжу, і злобилися. Ну, а вони, хоч і моя бригада, а нічого не дістали. Вся слава мені… І нагорода…

І ось уже Іван стоїть на дерев’яному підвищенні, і якийсь товстий чоловік тисне йому руку і передає пакунок. Музика грає туш. Іван вклоняється, кричить щось і піднімає руки вгору. Вся зала, як на команду, встає і плеще в долоні.

— А ви думали! 135 процентів вигнав. Хотів до 150 процентів догнати, та невидержка вийшла, — пояснив Іван, і очі йому блищали задором. — Ох, і погуляв же я тоді!

І глядачі побачили Івана в невеличкій кімнаті, де було багато столів. Іван сидів за столом, і біля нього лежав розгорнутий пакунок, де була безпечна бритва, пластмасова скляночка для голення, помазок з такою ж ручкою і незагорнуте в папірчик мило. В руках Іван тримав газету, де був вміщений його портрет, і вимахував нею перед усією залою. Був п’яний, але невеселий і задиркуватий. Гукав кельнера, стукаючи кулаком по столі.

Далі все заволочив невиразний, незрозумілий туман, в якому миготіли чиїсь кулаки, жіноче декольте, розсипані гроші…

— Забув далі. Кажу ж вам — три дні гуляв. Отаке було наше життя! — з викликом звернувся він до робітників.

— Страшне, — перервав мовчанку наймолодший з них. — Нам то в школі показували, але щоб аж таке… Не дай Бог.

Іван глянув на нього і знову тупо вдивився в порожній екран. Те минуле життя видавалося йому таким повнокровним і змістовним. Роль його така велика і героїчна… Слава така впоююча. І ото так воно виглядало… Нехай ці дурні не розуміють. Але й він сам нічого більше не може згадати… Праця, п’янка… праця, випивка… Він махнув рукою.

— Ех, навіщо було вам показувати.

— Нічого, — поплескав його по плечі інженер. — Праця — завжди добре. Нічого.

Іван спідлоба глянув на нього і промовчав. Праця! Це він уже чув. Чув усе життя. Всі сили напружував, щоб втекти від тяжкої праці і перескочити за всяку ціну на легшу. Для того і лишився у війську танкістом. А тепер цей знову починає йому про працю. Ні, він хоче влади. Влади над усіма цими чистенькими виніженими чоловічками, що так поблажливо плескали його по плечі. Тому рвучко звільнився від руки інженера і похмуро сказав:

— Знаю, чув. Праця — праця, але то була справжня праця, а не оце ваше чистоплюйство.

— Наше — що? — перепитав інженер.

— Не розумієш, — засміявся Іван. — Якщо не по-твоєму, то й не розумієш. Ми ці штучки знаємо, не прикидайся дурачком.

— Ти думаєш, що я кажу неправду? — почервонів інженер.

— Може, і не неправду, але й не правду, — тихше сказав Іван, згадуючи, що обіцяв собі дружитись з цими людьми.

— Не хитруй, — тихо відкарбував інженер. — Людина говорить або правду, або неправду. Неповна правда є все одно брехня, та ще і приправлена хитрістю. Але ти не віриш у це. Ти звик вірити тільки в правду сили. То я тобі її покажу. Зачекай до Юр’їва дня. Я зголошуся до тебе через Петрика.

— Будеш уже третім, — усміхнувся Петрик. — Двоє уже зголосилися.

— Чув? — сказав Іван до Алямбека. — Битися і то треба чекати. А як я йому зараз хочу в морду дати?

— Значить, у них нема такого порядку, щоб зараз в морду. Один день для праці, а другий — для бійки, — засміявся пілот.

— А котрий у них день для випивки, хотів би я знати? — встряв і Алямбек, намагаючись жартом прикрити напруженість.

— Іди к чорту, — сердито вилаявся Іван і підійшов знову до Петрика. — Чому вони всі говорять про Юр’їв день? Чому не зараз?

— А, то на честь англійців. Вони все любили битися, а Юрій Переможець — їхній патрон. То ми й відкладаємо всі бійки на Юрія.

Іван остовпіло дивився на нього і думав:

«Навіщо мене воскресили! Як мені жити з цими дураками?!»

Але всі вже знову дивилися на екран, де пілот показував свій аероплан і мотор, який розбирав перед їхніми очима до найменшої шайбочки. Коли забував щось, Юрко викликав на екрані потрібну деталь, і навіть Алямбек показав, як він монтував у школі бензинопроводку, і гордо оглянув усіх.

Вийшли вдоволені не так тим, що бачили, як тим, що показали себе.

Внизу зустрілись з якимсь чоловіком, що саме ладував на нову машину стоси стовпів для хати.

— Скінчив? — весело спитав його Петрик.

— Кінець, — так само весело відповів той. — 220 подовжних метрів!

— Ого-го! Скільки ж ти збираєшся дітей мати? — засміявся Петрик.

— Двадцять! — гукнув той, з напругою підіймаючи стовпи і вкладаючи їх до причіпки.

— Хто це такий? — спитав Юрко.

— Не знаю. Якийсь батько. Одробив Державну Працю і наприкінці зробив собі стовпи та хату. Вони так усі роблять.

— Не розберу я ваших порядків, — похитав головою пілот. — Коли у вас учаться? Коли женяться?.. Все навиворіт проти нашого.

— А то просто. Років до 14 дитина лишається в родині — ходить до дитсадка і початкової школи… В 15–16 їде до дальшої науки і спорту. Там перебуває до 25–27… Після того 5–6 років мандрує по Землі, знайомиться з людьми, звичаями, професіями… Років у 33–34 відбуває два роки обов’язкової Державної Праці. Після того починає жити самостійно — жениться чи спеціалізується в якійсь професії… І так