Читати книгу - "Квентін Дорвард"

й випити. Але цього разу Людовік Лезлі метушився, намагаючись роздобути кращого вина, ніж звичайно.

— Старий лорд, — казав Лезлі, — неодмінно вшанує бенкет своєю присутністю і, хоч він проповідує помірність, сам проте ніколи не пропускає нагоди посидіти ввечері за пляшечкою. А за королівським столом, кажуть, випиває стільки, що ледве тримається на ногах. Отже, братці, готуйтесь слухати старі оповідання про бої при Верней і при Боже[76].

Готичну залу, де вони звичайно трапезували, тепер прибрали якнайкраще. Грумів[77] послали по зелений очерет, щоб розкидати його на підлозі. Залу прикрасили прапорами, під якими шотландські стрілки йшли в бій, а також знаменами, відбитими у ворогів, покривши ними, як скатертиною, стіл та повісивши їх, як килими, на стінах.

Тепер треба було якнайшвидше одягти на молодого новобранця обмундирування й видати відповідну зброю, щоб Квентін міг з’явитися на бенкет як справжній шотландський лучник, гідний гвардійських привілеїв, завдяки яким при підтримці своїх земляків він міг би зневажати могутність і злобу всесильного й невблаганного прево.

Бенкет був дуже бучний. Гості тим більш веселилися, що до їхніх лав вступав шотландець, що так недавно залишив далеку любиму батьківщину. Співали старих шотландських пісень, розповідали старі легенди про шотландських героїв, про бойові подвиги батьків, згадували й про те, як самі билися, — словом, рівнини Турені тимчасово перетворилися для лучників на гірську й безплідну Каледонію[78].

Коли веселощі були в розпалі і кожен намагався щось додати, аби продовжити дорогі спогади про Шотландію, — увійшов лорд Крофорд. Він, як цілком слушно зауважив Балафре, сидів немов на голках за королівським столом, доки йому не випала нагода втекти звідти на бенкет до своїх земляків. Для нього було заздалегідь приготовано почесне крісло на самому верхньому краї стола. Звичаї того часу, статут гвардії та й склад шотландської дружини, всі лучники якої були дворяни, цілком дозволяли її начальникові, хоч він і посідав високе становище (вище від нього були тільки король і великий коннетабль) не тільки сідати за один стіл із своїми підлеглими, але й бенкетувати з ними, не втрачаючи командирської гідності.

Проте цього разу лорд Крофорд відмовився сісти на приготоване для нього місце і, попросивши лучників веселитися, сам стояв збоку й задоволено дивився на бенкетуючих.

— Облиш, не турбуй його, — прошепотів Кеннінгем Ліндзі, коли той запропонував лордові чару вина. — Не жени чужого коня. Зачекай, і він сам повезе.

Справді, старий лорд, який спочатку тільки усміхався, кивнув головою, підсунув до себе непочату чару, сьорбнув трохи з неї, мов ненавмисне, й одразу пригадав, що було б нечемно з його боку не випити за здоров’я бравого юнака, який сьогодні вступає до їхніх лав. Так він і зробив, і у відповідь знявся веселий галас. Тоді старий начальник повідомив їх, що він схилив на бік Квентіна пана Олів’є, розповівши йому про сьогоднішню подію.

— А як скубій підборідь, — сказав він, — не дуже полюбляє розтягача ший, то він підтримає моє прохання перед королем наказати прево під яким завгодно приводом припинити справу з Квентіном Дорвардом і поважати привілеї шотландської гвардії.

Знов пролунали одностайні вигуки, чарки були наповнені іскристим вином і проголошено здоров’я благородного лорда Крофорда, захисника привілеїв і прав його земляків. Добрий старий лорд не міг не відповісти ласкавістю на їх тост; він сів у приготоване йому крісло, покликав до себе Квентіна і закидав його стількома питаннями про Шотландію й про знатні шотландські родини, що той не встигав відповідати. Розмовляючи, добрий лорд невпинно ніби мимохіть цілував свою чару, зазначаючи, що товариськість стала звичаєм серед шотландців, але такий юнак, як Квентін, повинен обачно ставитися до всіх цих бенкетів і не зловживати чаркою. З цього приводу він наговорив багато добрих слів, аж доки його язик, що так прославляв тверезість, почав трохи плутатися. Аж ось Кеннінгем закликав усіх випити за королівську орифламу — королівський прапор Франції.

— І за вітер з Бургундії, щоб вона майоріла! — додав Ліндзі.

— Всією душею, яка ще залишилася в цьому спорохнявілому тілі, я приймаю ваше побажання, діти мої, — сказав лорд Крофорд, — і хоч який я старий, та сподіваюсь побачити, як розгорнеться прапор. Слухайте мене, друзі, — (вино зробило його балакучішим), — усі ви віддані слуги французької корони, отож не бачу, чому вам не сказати, що прибув посланець від герцога Карла Бургундського з далеко не миролюбним дорученням.

— Я бачив екіпаж, коней і весь почет графа де Кревкера, — зауважив один з гостей, — коло заїзду, в Шовковичному гаю. Кажуть, король не пускає їх до замку.

— Ну, хай небо пошле королеві тверду і рішучу відповідь, — додав Гатрі. — Але чим, власне, невдоволений герцог?

— Силою всяких непорозумінь і порушень кордону, — відповів лорд Крофорд. — А головне тим, що король узяв під своє заступництво одну знатну даму, піддану герцога, молоду графиню, яка втекла з Діжона, бо герцог, її опікун, приневолював її одружитися з його улюбленцем Кампо-Бассо.

— І що ж, вона справді приїхала сюди сама, мілорде? — спитав Ліндзі.

— Ні, не зовсім сама, а з старою графинею, своєю родичкою, яка погодилася її супроводжувати.

— А чи схоче король, — запитав Кеннінгем, — хоч він і сюзерен герцога, ставати поміж герцогом і тією графинею, що в нього під опікою? Адже Карл має над нею таку саму владу, як король мав би над бургундською наслідницею, коли б помер герцог.

— Король, як завжди, зважатиме на правила політики, — вів далі Крофорд. — Те, що він офіційно не приймав цих дам і не доручив опікуватися ними своїм дочкам — мадам де Боже[79] або принцесі Жанні