Читати книгу - "Стежкою легенд"

вихорів, що складають ураган, стає меншою сили ваги захоплених ураганом речей, він опускає ці речі на землю. Тоді з грозових хмар і йде риб'ячий дощ. Риба, падаючи донизу, утворює звичайно довгі переривисті смуги, які позначають на землі шлях, що його пройшов ураган.

Дрібних водяних тварин засмоктують з води й звичайні смерчі. Смерчі переносять свій зоологічний вантаж на значну відстань. Човен якогось рибалки в гирлі Міссісіпі попав у невеликий смерч. Кручений водяний стовп перескочив через баркас, ведучи далі свій химерний танок над річкою, а вутла посудина вщент заповнилася водою і… рибою.

Інший смерч розбився над молом, усіявши його сардинами.

У травні 1928 року риб'ячий дощ випав поблизу Тарбаро, у Північній Кароліні. Поле площею три акри вкрилося дрібними рибчинками. Деякі з них були ще живі, коли їх збирали хлопчаки.

Барон Ієронім-Карл-Фредерік Мюнхгаузен, хоч який уславлений вигадник, а проте й він ніколи не розповідав про риб'ячий дощ. У «витівках» природи, очевидно, більше вигадок, аніж у байках найзнаменитішого брехуна.

Одначе розповімо далі про «чудодійні» дощі.

МАННА НЕБЕСНА

За біблійним переказом, кілька тисяч років тому давньоєврейський народ утік з Єгипту під проводом Мойсея, який тримав постійний контакт з богом.

Довго юрми ізраїльтян блукали пустелею, терпіли нестатки та бідували. Нарешті на п'ятнадцятий день другого місяця почали нарікати: нема чого їсти!

«І сказав господь Мойсею: ось я пошлю з дощем вам хліб з неба; і нехай люд виходить і збирає щодня, скільки потрібно на день.

Роса впала, і ось на поверхні пустелі щось дрібне, крупоподібне, біле, як іній на землі.

І побачили сини Ізраїлеві і казали один одному: що це? Бо не відали, що то є. І Мойсей сказав їм: це хліб, який господь дав вам у харч.

І нарік дім Ізраїлів хлібу тому ім'я: манна; вона була, як коріандрове сім'я, біла, на смак же — як перепічка з медом.

Сини Ізраїлеві їли манну сорок літ, аж поки прийшли до землі обітованої».

Просто дива! Та хто в це повірить?

Однак не лише в ізраїльтян, айв інших народів Сходу є подібні перекази. Виявляється, манна, несподівано падаючи з неба, рятувала багато племен і сімей кочовиків.

Але найдивніше те, що «манна небесна» і тепер іноді падає з неба. Запитайте у жителя Близького Сходу. «Це правда, — відповість він, — в пустелі несподівано випадає якась «крупа». Ми робимо з неї перепічки і годуємо румаків та верблюдів». Тож чи варто дивуватися чуду, яке три тисячі років тому нагодувало голодних утікачів з країни фараонів! А якої думки про це вчені? Справді, кажуть і вони, манна іноді падає з «неба», але не за волею Ієгови, аллаха чи іншого бога. В пустелях і посушливих степах Південно-Західної Азії та Північної Африки росте дивовижний лишайник— леканора їстівна. Це й є знаменита манна.

Лишайник — рослина не проста, а, так би мовити, двоїста: поєднання гриба й водорості. Від гриба залежить зовнішня форма лишайника та його колір. Гриб подає до загального столу поживні речовини, висмоктані з грунту. Зелена водорость теж не лишається боржником — за допомогою сонячної енергії вона засвоює з повітря вуглекислий газ, перетворюючи його шляхом складних біохімічних процесів в цукри, які йдуть на живлення і гриба, і водорості. Взаємовигідне співжиття двох різних організмів учені звуть симбіозом. Симбіоз часто надибуємо в природі. Інші загальновідомі приклади симбіозу: рак-самітник і актинія, мурашки і попелиця, медузи й мальки тріскової риби, що живуть між їхніми жалькими мацальцями.

Лишайник леканора, або манна, сіро-вохристою зморшкуватою кірочкою вкриває каміння. На зломі кірочка щиро білого кольору. В голодні роки жителі пустель збирають їстівний лишайник, товчуть його і з одержаного борошна печуть хліб. Кажуть, що хліб із манни нагадує пшеничний, хоча й не такий смачний.

Дозріла шкуринка лишайника репається, згортується в кульки й відстає від каміння. Кульки, чи манні зерна, дуже легкі. Зернина розміром з лісовий горіх важить лише триста сорок міліграмів! Звичайно ж манні зернята бувають завбільшки з горошину або навіть з макове зернятко. Смерч і просто сильний вітер легко підхоплює їх і переносить на великі відстані, насипаючи цілі кучугури манни там, де годину тому не було ані зернятка. Ось звідки народився міф про чудесну манну, що падає з неба!

Переносять манну й дощові потоки. Вони змивають зернятка лишайника з великих площ і купами нагромаджують їх у деяких місцях свого річища. Тому манна особливо щедро «випадає» в дощові роки і в місяці, багаті на дощі: у січні — березні. Часто-густо лишайник, занесений в якесь місце вітром і дощами, залягає шаром у десять-п'ятнадцять сантиметрів завтовшки. Одна людина тут за день може зібрати майже півпуда манни. Але ж зернятка манни дуже легкі.

Зрозуміло, що ізраїльтяни дуже здивувалися, коли, як розповідає легенда, наразилися в пустелі на велике скупчення манни. «Ман ху? Ман ху? (що це?)» — питали вони один одного. Від цих слів і походить назва лишайника — манна.

«КРИВАВИЙ ДОЩ»

Середньовічні літописи сповнені драматичних повідомлень про своєрідні «криваві дощі». За колишніх часів звістка про «кривавий дощ», що випав у садках якого-небудь глухого села, швидко облітала всю країну, сіючи серед переляканого населення тяжкі передчуття та жахи.

Ще б пак! Адже за тлумаченням попів «криваві дощі» — це прояв божого гніву, своєрідний індикатор особливої гріховності місцевого населення. У Західній Європі ченці-інквізитори, які приїздили на місце події розслідувати, не скупилися в таких випадках, вони щедро відправляли людей на вогнища.

Та чи бувають насправді «криваві дощі», чи це така ж попівська вигадка, як і битва Георгія