Читати книгу - ""Лахтак""

усі підійшли до нього. Тоді Запара присвітив ліхтарем циферблат крокоміра. Стрілки цього інструмента показували, що вони вже пройшли три тисячі кроків, отже, мусили бути або біля пароплава, або вже й проминули його.

— Мені здається, — прокричав Запара на вухо мисливцеві, — що не треба заглиблюватись далеко в море. Коли не знайдемо пароплава, повернемо до острова.

Безперечно, сидіти на острові доцільніше, ніж на кризі, хоч там і немає майже ніякої надії на порятунок. Та хто знає, може, на острові хоч хто-небудь з них виживе. А може, вітер піджене пароплав у кризі до самого берега. До острова ж вони, безперечно, доберуться за допомогою компаса, який вкаже їм безпомилково, куди йти, і вітру, що підганятиме їх у спину. Вершомет запропонував таке: ще сто кроків уперед, а тоді п'ятсот кроків праворуч і потім тисячу кроків назад, тобто ліворуч. І якщо не знайдуть, то лише тоді повертатись. План Вершомета прийняли і рушили далі.

Пройшовши сто кроків, вони знесилились, але нічого не знайшли. Звернули ліворуч, і одразу йти стало наче легше. Вітер повіяв з правого боку і хоч збивав їх з дороги, але боковий вітер перемагати було не так важко.

Несподівано для себе мисливець збився з рахунку. Зупинився на мить попросити Запару, щоб той глянув на свій крокомір, але вирішивши, що залишилось небагато, рушив далі. Ззаду на нього насідав Стьопа. Вершомет спробував прискорити рух, рвонувся вперед і в ту ж мить полетів через голову на кригу, відчувши, мабуть, інстинктивно, що лижа його переламалась.

Стьопа, ідучи за Вершометом, налетів на нього, гепнувся поруч у сніговий замет і потягнув за собою задніх. Не встояв і Запара. Лише Павлюк залишився на ногах і нахилився над товаришами, щоб допомогти їм підвестись. Простягаючи руки до Запари, він несподівано намацав предмет, що спричинився до катастрофи. Це був натягнутий мотузок. Зачепившись за нього, покотився з розмаху мисливець.

— Що за диво? — перепитав сам себе Вершомет, не вірячи тому, що тримався руками за мотузок.

У всякому разі мотузок свідчив, що на цій крижині були люди. Може, вони й зараз десь тут і цей мотузок приведе до людей. Хоч це й малоймовірно, але хіба можлива річ, щоб у такому місці зустріти натягнутий мотузок.

Знайдений мотузок радісно схвилював чотирьох лижників. Та виникло й нове ускладнення: Вершомет залишився без лиж, а запасних вони не мали.

Мисливець запропонував розійтись по двоє і рушити в той і другий бік, тримаючись за мотузок, щоб перевірити, де він кінчається. Той, хто знайде кінець, повернеться назад. Далі, ніж за триста кроків не відходити. Пройшовши триста кроків, треба зачекати хвилин десять — п'ятнадцять на товаришів і, коли їх не буде, повертатись.

На цьому погодилися. Вершомет і Стьопа пішли в один бік, а Запара з Павлюком — у другий.

Ішли, як і раніше, зв'язані один з одним.

Вершомет ішов попереду, тримаючись руками за таємничий мотузок. Свої лижі, поламану й цілу, він залишив на місці, де трапилась аварія. То мало правити за одмітний знак. Стьопа посувався на лижах. Мотузок був натягнений на залізних кілках і дерев'яних стовпчиках. Здіймався він приблизно на півметра над кригою.

Стомлені пургою, мисливець і юнак, скільки мали сили, поспішали вперед, щоб з'ясувати, де кінець мотузка. Але йти їм було нелегко: мусили одвойовувати кожний крок крижаного простору, кожен метр мотузка. У Стьопи промайнула думка, що в той час, як вони просуваються повільно, Запара і Павлюк, підхоплені вітром, що дме їм у спину, мчать дуже швидко.

Пройшовши кроків з п'ятдесят, відчули, що добре впріли, бо вітер щохвилини посилювався. Ще десять кроків, і мотузок обірвався.

Зупинившись, помацали навколо, чи немає продовження. Але нічого не знайшли. Можна було вертатись назад. Від того невдалого завершення своїх розшуків вони навіть зраділи. Адже тим самим могло закінчитися й на двісті чи Триста кроків далі, а пройти ті кроки — як важко! Тепер же вони поверталися, підштовхувані вітром і з надією, що, може, їхні товариші викрили таємницю мотузка. Втроє менше пішло часу, щоб повернутись до поламаної лижі Вершомета. Вирішили йти далі вслід за товаришами.

Стали по обидва боки мотузка і пішли поруч.

Тепер іти було легше і тому, що вітер дув у спину, і тому, що крига порівнішала. Тороси зустрічалися рідко.

Вітер заважав розмовляти, відносячи слова наперед.

Раптом у темряві, за кілька кроків від них, гостинно блимнув вогник. Мисливець щосили гукнув. У відповідь вогник затанцював, загойдався. Очевидно, вітер доніс туди звук голосу. Вони догадалися, що чути звуки, які йдуть звідти, їм заважає супротивний вітер.

Ще хвилина, і перед ними з'явилося кілька постатей. Двоє тримали ліхтарі. Це були Соломін і Котовай. Біля них стояли Павлюк і Запара. Вітер не давав говорити, — він викрадав слова, уривав фрази, глушив або перекручував звуки розмови. Але всі зрозуміли, що матроси розшукували чотирьох лижників і мусили бути десь недалеко від пароплава. І справді, за якихось десять хвилин усі опинилися біля борту «Лахтака».

Там їх радо привітали Кар і Торба.

Виявилось, що коли почалась завірюха, Кар, турбуючись за експедицію, наказав протягти на кількасот метрів від пароплава канати. Штурман правильно розрахував, що коли вони повертатимуться, то, не потрапивши до пароплава, обов'язково зачепляться за канат. Знаючи вправність і досвід Вершомета, він був певний, що мисливець пройде десь недалеко від «Лахтака».

Тримаючись за канат, люди з ліхтарями безперервно ходили поблизу пароплава, сподіваючись зустріти своїх розвідників з острова Місячної Ночі.

Пурга посилювалася. Всі повернулися на пароплав. Розвідники, розташувавшись навколо пічки, грілися чаєм і розповідали про свої враження від острова й подорожі.