Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Їх знайшли? — несподівано, з затамованим сумнівом запитав Заворотний.

— Знайшли, — Тополюк позирнув у дзеркало — Леонід дивився поперед себе безвиразними очима.

— Всіх? — його очі залишалися байдужими.

— Поки одного.

Заворотний заплющив очі. Таки насмілився поцікавивсь. Багато важило для нього «всіх?». Над чим зараз міркував і які робив висновки? Напевно, подумки зловтішався: ага, двох уже нема і ви ніколи їх не знайдете. І тим «всіх?» він мимоволі виказав себе. Диспетчер, очевидно, вважав: Тополюку мало що відомо. Він переконав себе в цьому і заспокоївся. На чому ж грунтувався його спокій?

«Газик» повернув на вулицю Володарського. Вже скоро… За кілька хвилин сержант загальмував біля прокуратури. Заворотний поглянув обабіч і запитливо втупився Тополюку в потилицю. Зрозумів, що вони приїхали не до міліції.

— Виходимо, — сказав Євген.

Коло дверей Заворотний загаявся — кинув погляд на вивіску.

— Прокуратура… А чого це сюди?

— Вашою справою займається слідчий прокуратури.

Диспетчер важко підіймався сходами: скалічена нога не дозволяла нормально крокувати, і капітан щоразу зупинявся, чекаючи, поки він, спираючись на палицю і рукою на поручень, підніметься на наступну сходинку. Євген чув його уривчасте дихання. Коли дісталися третього поверху, на чолі Заворотного рясніли краплі поту. Євген відвернувся. Ще кілька кроків…

Бухов підвівся їм назустріч. Заворотний привітався й озирнув кабінет, ніби когось шукаючи. Мабуть, сподівався на зустріч з Апостоловим. Денис чіпко, з інтересом оглядав прибулого.

— Сідайте, — показав на стілець. — Я — слідчий Бухов Денис Єгоровнч.

Заворотний сів. Тополюк — навпроти нього. Запанувала мовчанка, й відчувалася скутість, як між людьми, котрі щойно познайомились і придивлялися один до одного, шукаючи тему для розмови.

— Розкажіть, що з вами трапилося п’ятого січня, — попросив слідчий.

— Не хочеться згадувати… — Заворотний зиркнув на Бухова, потім на капітана. — Ми подивилися фільм в кінотеатрі «Росія», потім я провів Тамару і заспішив, додому, бо рано вставати на роботу. Зійшов з трамвая і пішов пішки. Йду. Бачу, під кленом три постаті. Подумав, свої хлопці. Я всіх знаю з нашої вулиці — виріс на ній. Ні, чужі, в синіх куртках, вовняних спортивних шапочках. Проминув їх, а найменший до мене: «Гей, кореш, дай закурити». Я зупинився, простягнув пачку сигарет, а він хап мене за руку і через бедро на землю. Лежу, думаю, що за чортівня. А він сміється… Ну, я служив у прикордонних військах, теж дечого навчився і, не підводячись, підсік його. Тільки звівся — налетів на мене другий, трохи вищий… Зчепилися. Потім підбіг третій… А на вулиці жодної душі…

Євген уявив, як вправлялися на Заворотному троє тренованих дзюдоїстів, що володіли різними прийомами боротьби, в тому числі больовими, і його пройняло співчуття до нього. Коли б не чинив опору, напевне, не зламали б ноги і не порвали сухожилля. А як би він сам повівся на місці диспетчера? Втік? Благав би пощади? Ні, бився б до останнього.

— Сумна історія, — Денис, видно, теж співчував диспетчеру. — І відтоді ви ніде їх не зустрічали?

Наївне, на перший погляд, запитання поставив слідчий, але психологічно вірне, розраховане на те, що підозрюваний, поринувши у спогади, втратить над собою контроль і пробалакається.

— Зустрічав… — чи то ствердив, чи то перепитав Заворотний і звів на Бухова очі. — Кого зустрічав? Їх?

— Еге.

— Ні-і… — заперечно покрутив головою. — Я б тоді заявив у міліцію.

— А де ви були шістнадцятого травня з другої до третьої години дня? — безвиразно поцікавився слідчий.

— Шістнадцятого… шістнадцятого… Сьогодні зранку… — Заворотний заворушив губами і почав загинати пальці, щось вираховуючи. По хвилі відповів: — Шістнадцятого був вдома — готувався до зміни. А що?

— Вдома… — розчаровано повторив Денис. — А позавчора з десятої до дванадцятої вечора?

— Теж вдома, — Заворотний дивився на них гарними карими очима, в яких світився непроникливий холод. Поляскав себе по знівеченій нозі. — Я тепер нікуди не ходжу ввечері: вона не дає.

Невже йому невтямки, навіщо запросили до прокуатури? Невже запитання слідчого не підказували єдине Правильне рішення — щиро зізнатися? Адже він не знав, скільки до зустрічі з ним, вже після Євгенового ранкового дзвінка з таксопарку, Бухов нагромадив фактів проти нього. І ніби поміркований хлопець. Втім, саме розважливі часто намагалися викрутитися, ввести в оману слідство. І Заворотний своїми відповідями відразу загнав сам себе в кут.

— Шкода, дуже шкода, — насупився Денис. — Хочу вас попередити: правдиві показання беруться до уваги судом. Ви мене зрозуміли?

— Суд? А при чому тут суд? І навіщо попереджаєте? Дивно: побили, скалічили, а ви!.. — обурився Заворотний і глянув на Тополюка, наче шукав у нього захисту й підтримки.

— Не треба, прошу вас, — стомлено сказав слідчий і поклав долоню на справу, виразно постукавши по ній пальцями. — Ось в цій теці лежать свідчення ваших сусідів і таксиста Крушука, дівчини, яка зустріла вас на сходах будинку № 19 по проспекту Миру шістнадцятого травня о 14.30, магнітофонний запис розмови з вашими батьками, свідчення колишнього водолаза, водія тролейбуса, ви сіли в нього двадцятого травня о 23.15. Є ще деякі документи і акти експертизи. Зачитати вам? Провести опізнання? — спокійно, мовби тяжкохворого, умовляв Бухов. — Зізнайтеся, Заворотний. Повірте, це найкращий для вас вихід.

В міру викладання слідчим здобутих фактів і доказів обличчя підозрюваного полотніло. Його карі очі ніби посвітлішали. Він скидався на людину, з якої виточили кров. Євген звівся.

— Вам дати води? — нахилився до нього.

Диспетчер хотів щось сказати, але тільки клацнув зубами й заворушив сухим язиком, зсудомлено ковтнув слину і заперечно похитав головою.

— Я… знав… чекав… Але щоб отак… відразу… — згодом тихо мовив хрипкуватим голосом. — Вони ні за що зіпсували мені життя. З Тамарою розійшлися, розстроїлося наше весілля. Каліка… Зібрав гроші на машину, мріяв про кооперативну квартиру. А як я танцював! Був солістом ансамблю, виступали з концертами в Болгарії, Польщі… Тепер — нічого: ні коханої дівчини, ні улюбленої справи… Скнію в тій буді, як собака на прив’язі, й волочу ногу.