Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

мене до кабінету начальника. За столом нікого немає, видно, вийшов кудись. Я стою з зав’язаними за спиною руками і обмірковую: як повести себе перед начальником, щоб розжалобити його і щоб покарав він своїх башибузуків за образу священика. Замислився так, що й не помітив, коли той поліцмейстер з’явився через інші двері.

— Ну, хто ти є і звідки прителіпався? — визвірився начальник так, що я аж здригнувся. І не тільки від несподіваного хрипливого басу, а головне — добре знайомого голосу. Піднімаю голову. Дивлюся на нього і очам своїм не вірю: це Василь Курінний, чи мені приверзлося? Переконуюсь, що таки він, Василь Курінний.

Сидить начальник, відкинувшись на спинку крісла; бундючний, у костюмі мишиного кольору, білій сорочці, чорній краватці; на круглій, як куля, голові русяве прилизане волосся, наче тільки-но з перукарні повернувся, пригладжує рукою вологу зачіску і пильно дивиться на мене. Я посміхаюся. Це, видно, роздратувало його, бо кинув сердито:

— Чого це тобі, попику, так весело? — Він дивився на мене, відверто глузуючи.

— Сміюся, Василю, того, що ти великий дивак.

Він зіскочив з м’якого крісла, неначе ужалений. Моя іронічна посмішка, панібратське «Василю» та ще й «великий дивак» спантеличили його; такий зухвалий жарт, подумав поліцмейстер, може дозволити тільки своя людини. А він ніяк не збагне, хто стоїть перед ним.

Щоправда, мене таки й нелегко було впізнати, бо я защетинився й забруднився, немов сажотрус неохайний. У мене ж сумніву не було, це Курінний, колишній однокашник. Ще б пак! Чотири роки жили в одній кімнаті, коли вчилися в духовній семінарії. Василь Курінний був найтупішим семінаристом, крім закону божого, дуже слабо сприймав усі інші науки. Але мав добрий бас, найкраще бився навкулачки й артистично розповідав антирадянські анекдоти. Він і тепер стояв переді мною, наче боксер, стиснувши кулаки.

— Ану, без жартів! Я питаю, хто ти є?

— Зараз, — кажу, — начальнику, розповім усе по порядку. Тільки накажи своїм церберам розв’язати руки, бо яка ж то буде дружня розмова.

Курінний кивнув, і поліцаї зняли з моїх рук вірьовку.

Я зітхнув з полегкістю й, без запрошення сівши у крісло біля столу, почав викладати:

— Недобре, бач, виходить, пане Курінний: тільки-но допався до влади і вже друзів зрікаєшся, як апостол Христа, — говорив я, дивлячись на оторопілого поліцмейстера. — Як же ти, Василю, міг забути однокашника свого по семінарії?

Курінний дурнувато закліпав очима.

— Чекай-чекай, про що це ти? Про яку семінарію говориш?

— Про ту, звичайно, де вчилися — духовну.

— Що? Та невже Яворовський?! — вигукнув він, витріщивши здивовані очі.

Я мовчки кивнув.

— Боже ти мій! Звідки ж ти, прочанин, отакий, що і впізнати тебе неможливо! — загудів Курінний голосно й кинувся мене обіймати, як рідного брата.

— От воно як буває, — закінчував Яворовський свою оповідь. — На другий день Курінний представив мене комендантові, розповів йому, яким я був мучеником більшовиків й тому я одразу зайняв свою парафію. Але богослужіння я зробив ширмою. Головне для мене — розповідати людям правду про діла на фронтах, вселяти віру в нашу перемогу…

У Василенка не залишилося вже ані найменшої тіні від недавніх сумнівів. Зворушений, він підійшов до Яворовського, і той обняв його.

— Тепер, товаришу, — звернувся Микола Нестерович до Василенка, — розкажіть про катастрофу в «Чорноморі». Ходять різні чутки, а мені треба знати правду. Начальник поліції Курінний сказав, що в театрі знайдено двадцять п’ять трупів. Але чи були серед них актори, він не знає.

Степан Іванович зібрався з думками і розповів про те, як діяв «Чорномор».

— Ой, молодці, ой, які ж ви герої! — захоплено вигукував священик, слухаючи Василенка.

— Щодо останньої події в театрі, — заключив Степан Іванович, — то одне скажу: якби наш план здійснився, то мав би такий широкий розголос, який докотився б і до Берліна, і до Москви. Та трапилося таке, чого я й сам не знаю. Якась, мабуть, помилка вийшла із заводним механізмом.

— Дуже цікаво! — вигукнув священик. — Я, розумієте, також мав запрошення на ту зустріч з фашистами високого рангу. І збирався йти; я мусив там бути. Раптом прибігає до мене на квартиру незнайома людина років, може, тридцяти п’яти, досить пристойно одягнена, й таємничо говорить: «Вибачайте, отче, що турбую, справа негайна: наказано сповістити вас особисто про те, щоб сьогодні ви не приходили до театру, ні в якому разі!»

Я, звичайно, завагався, розгубився навіть. Не міг збагнути, що то є, як мені бути? Хто його зна, може, думаю, провокація яка? Через півгодини пролунав сильний вибух. Щоправда, далеченько, і я не надав тому особливого значення — мало які бувають вибухи. Воєнний час! Твердо вирішив: іти — священикові не можна не бути на такому урочистому зібранні, інакше могли б розцінити, що церква нехтує ними. І хоч насправді це відповідає дійсності, але треба робити вигляд, що ти з ними, — він двічі наголосив на слові «ними».

— Тактика! — посміхнувся Василенко багатозначно.

— Звичайно. Але тут ніякого гріха, — покрутив головою Яворовський. — З ворогами — по-ворожому! Поки я розмірковував, прибіг шофер і майже крикнув:

— У «Чорноморі», отче, стряслося щось страшне! Театр зруйновано неймовірним вибухом.

— Одразу й дійшло, чому попереджали не йти до театру. Молодці, подумав я, зірвали політичний захід окупантів. Таки ж справді здорово! Шкода тільки, Степане Івановичу, що досі нічого-не знаємо про Дмитра Шаповала. Цікаво от що: напередодні того знаменного вибуху ми з ним зустрічалися; випадково, звичайно, в парку. Сподобався мені. Але поговорити про щось серйозне там не можна було. Тому я запросив його прийти на вечерню. Він подякував і, глузуючи, сказав: «Та раз ви, отче, дивилися наші вистави, то я також прийду на вашу… Потім обговоримо, чш спектаклі кращі…»

Виходить, не до вечерні було йому. І, незважаючи на обставини, знайшов