Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

живе. І якби не цей, дещо незвичайний спосіб, до якого вдався містер Вілкінс, щоб накопичити грошей, про нього можна б і не говорити.

Вілкінс Крус народився у поселенні за сто миль на північ од Брістоля. Там минуло його дитинство, звідти подався він у світ. Тамтешні місця, кажуть, славляться чарівними пейзажами, а землі — родючістю. Однак невеличке присадибне господарство, що дісталось у спадщину старому кураторові — батькові Вілкінса, з кожним роком давало менше й менше прибутків. А після його смерті і зовсім занепало. Молодий спадкоємець і не збирався якось його підняти. Коли ж хлопцеві виповнилося двадцять, він порвав з отчою землею. Духовний сан, до якого схиляв Круса батько, найменше цікавив непосидючого, авантюрної вдачі хлопця. Нічого путнього не вийшло у нього і з агрономією, якій задумав було себе присвятити. Він не міг змиритися з дріб’язковістю буденщини, як він називав працю на полі і фермі. Це підтинало крила будь-коли досягти задуманого — стати багатим. А в нього був свій девіз: «Або все, або нічого!».

Одного осіннього дня судно, що прямувало з Брістоля до Кейптауна, везло молодого Вілкінса в незнані краї. Історія не дуже нова, коли зважити, що так робили і роблять усі розчаровані мрійники і самовпевнені авантюристи.

Отож він став блукачем, закинутим далеко від рідної землі.

Спливали роки, а вдача обминала зухвалого англійця. Про який капітал можна було говорити, якщо свої моряцькі заробітки Вілкінс, бувало, витрачав за якийсь тиждень-другий у першому-ліпшому порту!

Та настав час — і життя Вілкінса круто змінилося. Якось, коли його судно стояло в південноафриканському Порт-Єлізабеті, Вілкінс зустрівся з одним таким, як і сам, волоцюгою. Це був просолений вітрами всіх широт шкіпер англійського вуглевоза. За пляшкою джіну земляки швидко знайшли спільну мову, і шкіпер відкрив Вілкінсу таємницю. Повідав таке, від чого у Вілкінса замакітрилось у голові!

Вілкінсу, певне, відомо, здалеку почав шкіпер, що на землі є незліченні багатства — заховані скарби піратів і флібустьєрів. Про це пишуть навіть у газетах, пишуть і про тих, кому інколи вдається знайти їх, та головне знати, де містяться ті схованки. Якщо Вілкінс не поскупиться і добре заплатить, ключ до піратських скарбів — таємниця, варта мільйонів, — може стати його власністю.

Того ж вечора земляки дійшли згоди: гроші, що були у Вілкінса, перекочували до кишені шкіпера, а той за це дав шмат звичайного полотна, на якому чиясь рука золотом вишила криптограму. Недосвідченому важко розібратися в плетиві цих знаків:

Знадобилися місяці копіткої праці, щоб розшифрувати криптограму, спочатку самотужки, а потім з допомогою спеціалістів у архівах Британського музею документів.

Ось що стало відомо Вілкінсу. В минулі віки на Сейшельських островах зупинялися англійські й французькі пірати. В бухточках, серед численних скель, стояли кораблі легендарних піратів Кіда і Беніто де Сото, Олів’є ле Васера і Тейлора.

Вони грабували кораблі з коштовностями. Скарби ховали на. острові Має. Найзначніші з них належать пірату Роберу Сюркуфу.

Придбана Вілкінсом криптограма — не що інше, як план, де сховано ці скарби. А по зорях, зазначалося в тайнописі, можна знайти дорогу до схованки…

Оленаул за незначну платню погодився провести нас до бухти Норт-Уест-Бей.

За годину ми з штурманом Світайлом були на місці.

Ось вона, та бухта, і виселок Бель Омбр. Вигнувши підковою берег, затока глибоко подалася в суходіл. В кількох сотнях метрах від нього, від західного до східного мисів — неначе хто кинув гірлянди квітів, — на коралових рифах, розбиваючись, кучерявилися піняві буруни. Недоступний берег, підступні мілини — попробуй проберися крізь них!

З перевалу відкривалася неозора панорама: вдалині, неначе трикутний арабський парус, бовванів острівець Силует, ліворуч, за кілька миль од нього, — острів Консепшен. Десь між ними вузький, — тільки для шлюпок прохід, яким можна вийти в океан.

Вчора, коли ми поверталися в порт, острови оповивав імлистий серпанок, а нині вони чітко вирізьблялися на тлі неба. Під сліпучим сонцем вода в затоці переливалася сріблясто, з найрізноманітнішими відтінками синяви — від блідо-голубого до ультрамаринового — мільйони люстерок, потрощені на блискотливі скалки.

Ми зупинилися в тінистому пальмовому гаю, біля невеликої, довгастої, критої лапатим банановим листям, хижки. Ні вікон, ні дверей у ній не було. Підлога, дах, палі, що його підтримують, — ось і вся споруда. Такі хатини дещо, може, видозмінені, стрічаються на всіх тропічних островах — від Таїті до Сейшел.

Оленаул майнув до хатини і за кілька хвилин повернувся разом з високим, трохи згорбленим чоловіком. Літа наклали відбиток на його обличчя — воно було зморшкувате, наче поверхня моря, коли на пій піднімуться брижі. А очі молоді: сині-сині.

В ньому я впізнав чоловіка, з яким учора говорила Евеліна.

— Вілкінс Крус, — назвався він. І одразу запитав — Яка мета вашого приходу?

Оленаул розтлумачив йому.

— Чудово! — вигукнув містер Вілкінс. — Не гаймо часу — оглянемо моє господарство.

Перескакуючи з каменя на камінь, ми подалися до затоки.

Я бачив різні тропічні острови, але величніше за. цю місцевість важко щось уявити. Здається, якась надприродна сила в шалу мить повсюди розкидала ці велетенські валуни, скелі, гори… Урвища і гроти, шпилі вершин і скелясті хребти з буйнозеленою тропічною гущавиною, з-поміж якої де-не-де виступали оголені породи червонуватого відтінку, — первозданність що недоторкано ввійшла у сьогодення.

Біля гірського хребта, затиснута, як лещатами, з одного боку — громаддям скель, з другого — морем, тягнулася звивиста смуга суходолу, — з кілометр вподовж і якихось сто метрів завширшки.

Тут містилося господарство містера Вілкінса — його перша і остання надія…

Якби викопану ним землю зсипати на одну купу, гора та височіла б аж до неба — пам’ятник людської працьовитості чи марнотратства… А втім — кому що.

Озброєний криптограмою Вілкінс приїхав на Сейшели. До нього тут уже не один шукав, але так і не доводив діла до кінця. Та Вілкінс пошукам присвятив усе життя.

Там, де прибій, натикаючись на прибережні рифи, розпорошується і щоразу затопляє ділянку суші,