Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Я мало не скрикнув на радощах, коли прочитав цю записку: мені відмовили у відставці, і Гільда Гельсінгфорс зійшла зі свого п’єдесталу! Переді мною було вже не всесильне садистське божество, а зажерлива патронеса, яка вела мову про контракт і дрібняки.

Я відчув свою перевагу й одразу ж вирішив скористатися з неї. Четвертого квітня я написав містерові Берроу такого листа:

«Шановний містере Берроу! Місіс Гельсінгфорс має рацію. Те, що в моїй лабораторії досі не досягнуто значних результатів, слід віднести на напруженість, яка виникла між мною та С.

Що ж до мене особисто, то я й далі домагаюся своєї відставки і задля волі ладен відмовитись від сум, які мені винна компанія «Гельсінгфорс».

Доктор Мартінеллі».

Я був певен, що цей лист нічого не змінить. У ньому я звинуватив лише С, не згадавши й словом про жінок, які, однак, поставили переді мною в лабораторії стільки проблем. Я промовчав про них з тактичних міркувань: не хотів битися водночас з двома ворогами.

Гільда Гельсінгфорс надіслала відповідь п’ятнадцятого квітня:

«Докторе Мартінеллі! Я беру до уваги, що Ви вже двічі подавали заяву про свою відставку. Це дозволяє мені того дня, коли ми з Вами розлучатимемось, не виплатити Вам вихідної допомоги, передбаченої угодою.

А поки що прошу й далі виконувати обов’язки, які на Вас покладено.

Гільда Гельсінгфорс».

Конверта я розпечатав, як і доти, аж тоді, коли залишився в помешканні сам. Я боявся спокусити долю. Але потім зітхнув і вишкірив зуби. Так, я вишкірив зуби. Зусилля партнерки по угоді нагнати на мене в останню мить бодай якогось страху («того дня, коли ми з Вами розлучатимемось»), здалися мені грубими, непевними й малопереконливими, а думка, нібито я клопотатимусь про вихідну допомогу, коли мене проганятимуть із «забороненої зони», — зовсім смішною.

У цьому листуванні з Гільдою Гельсінгфорс я відчув себе переможцем, і це дало мені неабияку втіху. Але вона тривала не довго. Радість анітрохи не скидається на рослину, яка може рости в Блувіллі. Власне, коли все добре зважити, цей епістолярний двобій нічого не змінив. Справи в лабораторії ішли й далі погано. Дослідження не посувалися.

У мене було надто мало надії на Анітин приїзд, тому я нікому не сказав, що вона пообіцяла навідати мене наступної суботи. Одначе місіс Пірс здогадалася про це. Невже на мені все написано? Невже її очі прочитали Анітиного листа (зіжмаканого, а потім розгладженого) крізь мій костюм і шкіряний гаманець?

Звісно, якщо місіс Пірс довідалася про майбутній Анітин приїзд, то в Блувіллі про це знають уже всі. У тім числі й «одиначки» та С. Місіс Пірс — єдина дружина ЧО, якій пощастило налагодити взаємини з вищими кастами. І хоч її розпалює невситима цікавість, вони не замовкають, коли вона опиняється в їхньому колі, не кидають на неї холодних поглядів і не гримають. Вона розтопила їм серця своєю привітністю, зворушила їх своїми передчуттями і збентежила пророкуваннями.

Її мисливське поле — кафетерій. Заповнивши тацю, місіс Пірс ніколи не сідає за стіл ЧО, навіть за стіл свого чоловіка. Вона знає, що з нами може побачитись коли їй заманеться, і приберігає нас на вечір. У кафетерії Джоан, покрутивши пташиною головою й понишпоривши довкола яструбиними очима, вибирає собі майбутню жертву, а тоді раптом кидається до столу С або «одиначок» — де тільки побачить вільне місце. Потім умоститься, заволодіє увагою сусідів і починає без упину розмовляти. Ця жінка знає все й про всіх, і їй легко вдається розважити й розчулити людей.

Місіс Пірс зачаровує кожного ще й своїми здібностями. Вона графолог, фізіономістка й хіромантка. Джоан знає імена та прізвища всіх мешканців Блувілла, знає вік, смаки, турботи й слабкості кожного. З доктором Гребелом вона щоразу заводить мову про колекціонування (хтозна-тільки, звідки вона довідалася про цю його пристрасть, адже він небалакучий). Спробувала Джоан взяти штурмом і місіс Берроу й здолала її менше, ніж за тиждень. А містер Берроу чинив га опір цілий місяць — усе вислизав з її рук. («Ральфе, мені ніяк не щастить схопити його, він надто слизький».) Та зрештою Джоан таки знайшла пастку й на нього: марнославство. Воно в містера Берроу справді велике, гіпертрофоване, навіть патологічне. Я бачив, як діяла місіс Пірс: це було незабутнє видовище. Підстрибуючи на своїх довгих, як у чаплі, ногах, вона з виглядом чародійки підкрадалася до містера Берроу і, як тільки опинялася біля нього, починала щедро обсипати його компліментами. Управитель сприймав їх залюбки: навіть надто перебільшені компліменти не викликали в нього зніяковіння. Я відвів місіс Пірс убік і сказав: «Джоан, ви не маєте почуття міри, ви розливаєте похвалу ополоником!» Вона засміялася уривчастим, пронизливим сміхом, схожим на крик. чайки. «Ні, Ральфе! Не ополоником, а кельмою! На містера Берроу похвалу треба ляпати тільки кельмою!»

У середу ввечері, коли я проходжу під вікнами барака Пірсів, хтось ізсередини стукає в шибку. Я підводжу голову, але не бачу нікого. Та я знаю звичаї Джоан і заходжу.

Вона стоїть біля вікна і, приклавши пальця до губів, киває мені головою, щоб я сів. Я сідаю. Джоан тримає біля очей бінокля, а оскільки завіски запнуті, то я питаю себе, що вона бачить надворі. Але тут я помічаю в завісці перед скельцями бінокля стирчать двоє кружалець, які вона вирізала, але не до кінця, в тканині; в дві дірочки. Крізь них Джоан бачить усе, що діється надворі, тоді як її звідти не видно. Мабуть, коли Джоан не веде своїх спостережень, вона закріплює ці двоє кружалець на місці клаптиком клейкої стрічки.

Я чекаю добрих хвилин п’ять, але не нудьгую. Джоан Пірс подобається мені, як може подобатися жінка, що до неї анітрохи не відчуваєш потягу. З цього погляду я