Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

за каву. «Завжди вони мене пригощають, так уже повелося».

Андре відчув, як хтось схопив його за рукав пальта. Він блискавично сунув руку в кишеню і рвучко обернувся, примусивши того, хто схопив, випустити рукав. Йому перехопило подих, він аж похолов, коли побачив, хто стоїть проти нього.

— Кола!

Йому здалося, ніби він голосно вигукнув це ім'я, насправді ж то був ледь чутний шепіт.

Кола стояв перед ним у канадській куртці, в старих шкарбанах, і його кадик від хвилювання випинався так, що аж страшно було дивитись.

— Я стояв біля вікна, бачу — йдеш ти. Оце здорово, я вже не знав, як відновити зв'язки. Кинувся до тебе на вулицю…

Він говорив так швидко, що Андре Ведрін ледве його розумів.

— Я зватиму тебе Ламбертеном… Трапились такі події, якби ти знав…

Він хвилювався, відчуваючи на собі важкий погляд Андре Ведріна. В його очах він читав підозру.

Кола розхвилювався ще більше.

— Я зараз живу у свого товариша… Я розповів йому все, він ні хвилини не вагався і допоміг мені.

Кола хотів сказати: він довіряв мені.

Очі Андре Ведріна потеплішали, але він і далі тримав руку в кишені і час від часу оглядався назад.

Довкола них, широкою вулицею Баленвільє, поспішали люди: службовці з пошти, хлопці й дівчата з сусідніх ліцеїв і художнього училища. Ліцеїсти несли в мішечках чорнильниці і книжки, зв'язані резинкою, слухачі художнього училища — папки з малюнками. Трохи далі зупинилось п'ять чи шість автобусів «Сітроен» з газогенераторами на дахах, наче горяни з тірольськими сумками на плечах: з них висипала гомінка юрба чоловіків, жінок і дітей з валізами і кошиками.

Андре Ведрін почував себе якось негаразд серед цього вируючого натовпу. Стежити за вулицею просто неможливо. Кола щось говорив йому, але він погано розумів, що ой каже, лише відчував у його уривчастих фразах хвилювання і відчай.

Андре Ведрін перервав розповідь Кола. Несподівано для самого себе він наважився:

— Пішли до тебе!

Вони зайшли в під’їзд. Кола пішов уперед темними сходами. Дім був старий і обшарпаний: таких будинків багато в провінції і робітничих кварталах Парижа.

Кола зупинився на третьому поверсі, відчинив двері і зайшов у маленьку кімнату. Йдучи за ним, Андре Ведрін обережно витяг пістолет. Він різко штовхнув двері, так що вони вдарилися об стінку, і опинився віч-на-віч з юнаком, який наставив на нього автомат. Кола кинувся вперед і закричав:

— Не робіть дурниць!

Він став між Андре Ведріном та незнайомцем, переводячи погляд з одного на другого.

— Це наш друг.

Він не знав, до кого першого звертатися. Власне, Кола намагався заразом попередити обох. Він кивнув на Андре Ведріна і швидко пояснив притишеним голосом:

— Це мій начальник в організації Опору. А з ним ми разом втекли. Він хоче приєднатися до нас…

Андре Ведрін легенько відштовхнув Кола і зачинив двері ударом ноги, не випускаючи з поля зору юнака з автоматом.

Кола взяв автомат, вийняв магазин, кинув зброю на ліжко і спокійно промовив:

— Ми позичили його у бошів. А другий заховали в старому будинку на вулиці Галле, біля ринку Фонжієв.

Андре Ведрін прихилився спиною до дверей.

— Я слухаю тебе, Кола.

Він глянув на годинник: десять на першу! Тентен не знатиме, що й думати, чекаючи на нього, щоб разом пообідати. В найкращому разі він прийде в кав'ярню «Король вина» десь о першій годині.

Кола розповідав майже півгодини: про те, як його арештували під час облави, про допит у комендатурі, камеру в підвалі вілли на авеню Руайя, про дванадцять заложників, маленьку єврейку, Франсуа Бурдійя і свою втечу. Кола навіть забув розстебнути куртку чи, може, просто боявся застудитися, бо в кімнаті було холодно: кахляна пічка ледве гріла. Час від часу він, наче на підтвердження своїх слів, обертався до юнака і запитально дивився на нього вирячкуватими лагідними очима.

Потім Кола показав пальцем на юнака й додав:

— А тоді удвох вулицею Амадео — ти її знаєш, та, що йде вздовж заводів Ольє і Бергуньяна — вийшли до старого занедбаного будинку — того, що на вулиці Галле, я його здавна примітив. Отам ми й заховали другий автомат, під купою штукатурки. Довелось перебути там ніч. Ми, власне, нічим не ризикували, там спокійно. Хіба що могли з'явитися бродяги, вони часом туди заходять, але це не страшно. Учора вранці ми прийшли сюди. З годину чекали на хазяїна.

А що сталося з іншими, просто не знаю.

Більшість із них, мабуть, натрапила на німецькі патрулі, бо їх, як ти чув, схопили і знову ув’язнили. Он як воно було; тепер я щасливий, що вискочив з пекла. Втрачати мені нічого, я самотній і не одружений.

Висповідавшись отак, Кола знову кивнув на юнака, що мовчки стояв біля ліжка і захоплено дивився на Андре Ведріна.

— От з ним справа складніша. Батьки й досі нічого не знають про його долю.

Він замовк. Андре Ведрін розмірковував.

«Усе, що він мені розповів, звичайно, чиста правда. Ну, а втеча з гестапо? Хоча, чому б і ні? Адже мені теж пощастило втекти з Ліможської в'язниці. Поки що я їх залишу. А потім їх відправлять у перший же загін макі. Там їх раз чи два перевірять на якомусь завданні під таємним наглядом».

Він глянув на них. Вони спокійно стояли перед ним, двоє чоловіків у цій холодній і непривітній кімнаті з обшарпаними меблями, вицвілими шпалерами на стінах і облупленою стелею. Ну й діла! Обличчя чесні й відверті, і у вирлоокого, і у цього хлопця. І як люди вони, безумовно, теж чесні й хороші.

І все ж треба вжити всіх застережних заходів. Це дуже неприємно, але що вдієш. Інакше не можна, як сказав би Перрішон.