Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Хлопець почав вирізати з сириці тонкий ремінець, не відриваючи ножа. Шушик, присівши на сушняк, стежила за його вправними рухами, а пастух тільки ніяковів від пильного погляду її блакитних очей.

Вирізавши два довгих ремінці, Асо прив’язав їх до гілки дерева і, розтягуючи, почав скручувати, намотуючи на палицю. Бойнах сидів тут же й уважно стежив за своїм хазяїном, наче намагався зрозуміти, що той збирається робити.

Коли шнури були готові, хлопець подав їх Ашотові і сором’язливо сказав:

— Ти дужчий від мене, натягни сам…

Ашот, звичайно, не заперечив. Узяв палицю, яку Асо приготував для лука, і, напружившись, зігнув її на коліні. Від великого зусилля у нього на шиї здулися жили…

— Прив’язуй, — сказав він, важко дихаючи.

Асо взяв шнур і міцно прив’язав його до обох кінців палиці. Тятива не витримала напруження, з яким дерево намагалося випрямитись, і з тріском лопнула.

Хлопці розгубилися.

— Чого ви дивитесь? Треба скрутити подвійний шнур, — запропонувала Шушик.

Скручений з двох ремінців, шнур був такий міцний, що його, як сказав Асо, «навіть буйвол не розірвав би».

Коли лук був, нарешті, готовий, Ашот, натягнувши і знову відпустивши тятиву, з радістю побачив, що вона тремтить, як туго натягнута струна.

Так само хлопці зробили ще два луки. Всі були дуже задоволені.

— Ого, хушке Шушик, з такого лука і ведмедя можна вбити, — спробував пожартувати Асо, звернувшись чомусь тільки до дівчини.

Тепер лишилось зробити стріли. Це було вже не так важко. Вистругані з важких сухих гілок, вони теж вийшли непоганими.

— Добре було б прикріпити до їх кінчиків гострі кусочки кременю, як сказано в підручнику, — запропонував Ашот.

— Знаєте що, — втрутилась Шушик, — давайте доручимо Саркісу знайти такі камінці. Він уміє знаходити кремені…

Шушик дуже хотілося помирити товаришів з Саркісом. Але Ашот, глянувши на Саркіса, що ображено відійшов убік, рішуче заперечив:

— Ні, ще не час. Адже ми вирішили бойкотом вплинути на нього. Пошукай ти, Гагік…

— Чорних, тільки чорних, білих не треба, — додав Асо.

Він добре знав, що білими й жовтими кременями можна викресати вогонь, але для стріл вони непридатні — у них немає гострих кінців.

Шушик помітила, що Саркіс, почувши їхню розмову, раптом підхопився і почав шукати щось біля тієї скелі, де вже якось знайшов кремінь. Було ясно — він шукає кремінці і, отже, шлях до примирення з товаришами.

Зрозумівши це, чутлива Шушик розхвилювалась. «Бідний хлопець! Певно, дуже важко бути самотнім», — подумала вона. Але як переконати в цьому товстошкірого Ашота? Примусити? А він знову наговорить грубощів і тільки ускладнить справу. Шушик завжди намагалася мирно, без сварок, уладнати конфлікти між товаришами. Тільки-но двоє засперечаються, як дівчина вже насторожується: хоч би не побились. Ох, ці хлопчаки, так і пориваються, як півні, роз’юшити один одному голову. Невже не можна жити в злагоді?..

Шушик захопилася думками і не помітила, як до неї підійшов Саркіс. Вона схаменулася, коли хлопець висипав перед нею цілу жменю блискучих чорних камінців.

— Ой, які гострі!.. — з перебільшеною радістю вигукнула дівчина. Але, зустрівши суворий погляд Ашота, згадала про колективну ухвалу бойкотувати Саркіса і замовкла.

— Ось вам… не камінь, а бритва! — хвалив свою знахідку Гагік, піднімаючись до друзів знизу.

Ашот розбив знайдений Гагіком кремінь, і скалки вийшли справді гострими — кінчики, як голка, а ребра, як ніж.

Саркіс постояв, подивився на все це і, нервово пересмикнувши плечима, відійшов убік. Ашот вдав, що не бачив ні Саркіса, ні принесених ним кремінців. Він захопився роботою: надрізував стріли, вставляв крем’яні скалки і обв’язував кінці нитками. Скінчивши, захоплено підвівся.

— Ну, тепер спробуємо. А ти куди?.. — звернувся він до Гагіка, який і собі підхопився з місця.

— Я? Збирати дичину, яку ти вб’єш.

— А я збиратиму дичину, яку вб’є Асо, — весело підхопила Шушик.

Жартівливий настрій товаришів гнітюче вплинув на Саркіса. Він стояв осторонь похнюпившись і думав, що робити далі, як повестися з друзями…

Дерев’яна зброя, зроблена хлопцями, викликала в усіх якусь впевненість, сповнила їх новими силами. Це не жарт — у них тепер були луки й стріли, як у первісних мисливців.

Ашот раз у раз торкався рукою довгого лука за плечима, ніжно перебирав пальцями його тугу тятиву, що дзвеніла, як саз, і не переставав захоплюватись. Хлопець сам собі здавався доісторичним мисливцем, безстрашним і спритним. Прямуючи попереду, він час від часу розсував кущі, оглядався на Шушик, яка йшла за ним, і думав: «Тепер ти, руденька, побачиш, який я!»

З-під самісіньких ніг хлопців раптом з писком вихопилася вільшанка і знову сіла кроків за десять від них. Ця пташка дивно літає: пролетить дев’ять-десять кроків і сідає. І завжди в кущах. Кущі — її житло і фортеця. Короткі перельоти стали звичними для неї.

Вільшанка сиділа і, трусячи хвостом, стурбовано пищала. Не встигла вона злетіти знову, як Ашот, припавши на коліно, сильно натягнув тятиву і пустив стрілу. Пташка каменем упала на землю.

Хлопці зчинили такий крик і гамір, наче вбили козулю чи якогось великого птаха, принаймні не меншого за дику індичку.

Ашот стояв, тримаючи вільшанку в руках, і щасливо посміхався.

Асо урочисто підійшов, поклав до ніг Ашота свій лук і поважно відступив.

— Ні, ні, не здавайся! — вихопилося в Шушик. — Ще невідомо: можливо, ти більше настріляєш.

Побродивши в кущах і вистрілявши всі стріли, хлопці переконалися, що полювання навіть із зброєю — не така легка справа!

— Ох, спина болить,