Читати книгу - "Варан"

– дівчат виганяти сюди – каміння довбати?! Багато вони надовбають вам, так надовбають – князь просто зі щастя помре… І не погрожуй мені, Карпе! Я чесний гвинтар, мені боятись нема чого! У мене в самого донні не вижаті, от-от обсипатись почнуть! Хто мені дітей годувати буде – ти, Карпе?!

Варан обережно закріпив коловорот – не дай Імператоре, зірветься, уся робота нанівець. Підійшов ближче, глянув через плече старости на предмет суперечки – дві крейдяні позначки, на землі й на камені, напівзмиті дощем. Батько хоче ставити другу пружину саме навпроти першої…

– Я видовбаю, – сказав він тихо.

Його почули за півхвилини. Мов нічого не сталось, сперечались, горлали, сварились; потім одночасно замовкли й озирнулись. Механіки дивилися здивовано, Карпо – роздратовано, у погляді батька виразно читалося: «Здурів?!»

– Видовбаю, – повторив Варан. – Тільки якщо наверх – мене. Тільки я щоб. Я і двічі на день можу…

Карпо відгукнувся перший:

– Он воно що… Загоре, – це батькові, – оженити б хлопця. Диви, як рветься. Дівка в нього наверху, нічогенька така цяця… Довбати він хоче, – і староста всміхнувся так паскудно, що у Варана зсудомило щелепу.

– Хай тоді громада платить, – похмуро сказав батько. – Він мені на інше потрібен… Один годувальник у родині – я на гвинті, мати на полі, а з малих що ти візьмеш…

Засперечалися знов, але якось утомлено, без попередньої запеклості. Варан зняв коловорот зі стопора й звикло пішов по колу. Кожне коло наближало його зустріч із Нілою.

А зі старостою Карпом він поквитається потім – і разом за все.

* * *

Тиждень він не розгинав спини, спав уривками, бачив перед очима тільки скелю, тільки проклятий камінь. Він навіть наверх не піднімався – це робив за нього батько. Варан казав собі, що в наймах у нижньої громади й тому не має переривати роботу навіть на короткий час підйомів; насправді він боявся, що, піднявшись, не побачить Нілу. Не встигне. Або вона не захоче. Або, що гірше, доведеться знов питати, звідки взялось намисто…

Інколи він проклинав себе за цю дурну затію. Хто тягнув за язика?! Ямка росла день у день, у ній збиралась вода, Варан вичерпував воду і запалював у ямці олійне вогнище, а коли камінь розпікався, знову поливав водою; потім забивав залізні штирі в утворені тріщини й бив, бив, калатав молотом…

Він майже не бував удома і спустився на берег тільки одного разу – коли прийшли плотогони.

Дерев’яне колесо невиразно відбивалось у недвижній воді, укритій плівкою дощових крапель. Навколо плота кружляли човни, люди прицінялись, правили ціну, добирали окремі колоди й цілі в’язанки; плотогони, почервонівши від напруження, тягнули спроданий товар до краю плота й кидали у воду, піднімаючи високі бризки. Покупці на човнах чіпляли покупку гачками й радісно тягли до берега, де вже височіли великі й малі стоси…

Варан штовхався серед односельців. Що вони про нього думали – тепер було неважливо, у такі дні забувались

і дружби, й образи, усе втрачало значення, крім дерева, смолистого й палкого, твердого й піддатливого, дерева для човнів, для чудових запахущих ослонів, для дитячих іграшок, для жіночих прикрас, і для вогнища, звісно – адже міжсезоння попереду…

– За два реали?! Ну це ви дешево, дядьку, домовились, такий товар – і за два реали…

– А треба знати, як підступити, – пояснював задоволений сусіда. – Плотар, він коли бачить, що ти не Шуу зроблений і на деревині розумієшся, обов’язково скине ціну, повір, хлопче…

Варан гладив рукою мокру кору. Рахував річні кільця. Іноді, немов нахилившись по щось, ненароком притискався щокою до духмяного й колючого, шерехатого або гладенького дерева. Увечері на березі запалять велике багаття – кожна родина пожертвує на свято по декілька колод. Нема нічого красивішого над осіннє вогнище до неба; хмари підсвітяться знизу, краплі дощу випаруються, не долетівши до землі. Певне, навіть горні побачать відблиск полум’я через товсту верству хмар. Діти вже тепер передчувають свято – носяться по березі, галайкають і сміються, пересипають у долонях мокру тирсу…

У цей день справляють весілля.

Варан не стане дожидати вогню. Він візьме батьків ліхтар, підніметься на гвинтову площинку й візьметься довбати каміння на другу пружину.

І хай староста сміється скільки хоче.

* * *

Гвинт, добряче накручений, із повним завантаженням, зависнув геть віддалік од причалу. Варан насів животом на важіль – підібрався ближче, але не дотягнув. Кинув ланцюг із гаком – і влучив; причальник спробував зачепити кошик довгим багром – і схибив.

– Тримайся! – крикнув причальник.

Варан, чия голова після безсонних ночей працювала напрочуд ясно, думав тільки про те, як би не зламати машину. Учепившись у стрижень гвинта, він діждався моменту, коли лопаті завмруть, і смикнув униз залізне кільце; лопаті склались, хоч і не до кінця. У наступну хвилю гвинт перекинувся й зависнув на єдинім ланцюгу. Витримай, подумав Варан. Ковалі з Маленької присягались, що на такому ланцюгу можна Шуу витягнути з дна… Витримай мене з повним завантаженням, я ж не такий важкий!..

Гвинт розгойдувався. Кіш лежав на боці. Бурдюк із водою, підвішений до борту, перекинувся всередину й притис Варана до гвинтового стрижня.

Свистів у вухах вітер. Варан бачив хмари вгорі; перекинуте небо. Уривком пригадався політ на пластуні, бездонні печери, напис на замку – «ти мрець»…

Кошик смикнувся й поповз угору. Хоч би вони не порвали ланцюг, подумав Варан. Із такого положення, боком, ніяк не піймати баланс, хоч до самого піддоння лови…

Кошик завмер. Невисоко над Вараном кректали й відлаювались, кошик похитувався, мов порожнє відро на воді. Причальники, звісно, перш за все знімали вантаж.

Кров ударила в голову. Окуляри ковзнули з носа – Варан не встигнув їх підхопити. Він у ту ж мить замружив очі, рятуючись від сонця, але в уяві своїй далі бачив, як вони летять униз, як пірнають у хмари…

Хоч би не батькові на голову. Хоч би батько взагалі нічого не помітив – а то подумає Імператорзна-що. Аби оправа не дуже погнулася, а скельця можна вклеїти нові…

– Гей, ти! На стрижні! Живий там?

– Був би мертвий – звалився, – пробурмотів Варан, ледве ворушачи губами.

– А чого очі заплющені?

– Окуляри впали…

Причальники зареготали – добродушно, втім. Із симпатією.

– Чого мимо причалів хибимо, гвинтовий?

– Це ж повітря, воно дурне, як баба, – повторив Варан слова, одного разу чуті від підпилого батька, і причальники зраділи ще більше:

– Слушно кажеш…

– Ха-ха-ха! Повітря, як баба!

– Ну, чіпляйся, пацан, не вічно ж догори дриґом висіти…

Кинули мотузку й допомогли видертися,