Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

його як таємниче місце сили. Воно напоїло мене потугою для тяжкого ціложиттєвого шляху...

До нашого убогого притулку заходило багато людей: учителі, учні, механізатори — батькові знайомі, гості з інших міст. Тут я вперше почув страшні слова про Сталіна. Хоч у школі нам говорили про вождя лише патетичні славослів’я, хоч тоді дитячі хори самовіддано розучували пісню М. Рильського та Л. Ревуцького «Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить» — інколи крізь потік фіміаму проривалися фрази та речення про правдиву суть цієї людини.

Досі пам’ятаю пісеньку, що її співали пастухи на полі:

— Ходить Сталін по городу Та збирає ломачки, А у нашому колгоспі Виздихали конячки...

Або ще таке:

— Товарищ Ворошилов, война уж на носу, А конница Буденного пошла на колбасу.

Навіть на весіллі п’яні витинали, пританцьовуючи:

— Сидить баба в бур’яні, Підщитує трудодні, Проробила аж сім день. Заробила трудодень...

Все це тінями проходило мимо, але вразили мене слова учительки Лесі Сергіївни, коли вона, зупинившись перед портретом Сталіна, доторкнулася кілька разів до його чола і з притиском сказала:

— Ех ти, низьколобий кат! Чи довго ще питимеш кров? Коли вже наситишся?

Залишившись наодинці з матір’ю, я запитав, що означають страшні слова учительки. Мама зацитькала мене, благаючи, щоб я забув про все, що почув, і ніколи не згадував.

Тепер багато пишуть про те, що люди не знали про злочинну суть диктатора, вважали його справді «батьком народу», «вождем усіх пролетарів», «корифеєм наук» і так далі, проте навіть моїх дитячих спогадів достатньо для того, щоб заперечити таке наївне або лукаве твердження. Хіба міг би лицемір і ханжа, неук і політичний бандит обманути віковий досвід і мудрість народу? Достатньо було послухати його мову — убогу, примітивну, з притягнутими за вуха сентенціями про Антея, котрому повинні уподібнитися більшовики, бо, доки вони, мовляв, з народом, доти непереможні, а відірвуться — загинуть, як той міфічний титан, син Геї-Землі. І кожен найпростіший гречкосій розумів, що вся ця риторика — балаганне хизування, бо давно вже ця дворушна душа одірвалася від народу, ба навіть не була з ним поєднана. А разом з тим творилося якесь диво: юні покоління щиро приймали до серця ідеї та ідеали революції, жадібно поглинали книги про героїв жовтневої бурі, з трепетом дивилися фільми про Чапаєва чи Щорса, хоч і знали, що країною керують люди, цілком чужі комуністичним ідеалам, навіть ворожі. Бо кожен крок «вождів» віддавав брехнею і жорстокістю. А освіченіші сучасники навіть робили далекосяжні політичні аналізи й прогнози. Пам’ятаю гнівні слова директора школи Якова Єфремовича, що вирвалися в нього при бесіді з моїми батьками:

— Якби не голодовка тридцять третього, якби не масові репресії, розстріли, — Гітлер не прийшов би до влади...

Батько запитав, чому Яків Єфремович так думає. Той достатньо логічно аналізував європейську ситуацію, розповів, що в німецьких газетах публікувалися фотографії померлих від голоду, вагони з репресованими, убогі хати, занедбані господарства. Часописи рясніли велетенськими заголовками: «Плоди комуністичного будівництва», «Новий світ більшовизму» і тому подібне. Громадська думка Заходу жахнулася, і виборці віддали голоси демагогу Шікльгруберу-Гітлеру. «З вогню — у полум’я!» — коментував директор. І додавав, що нашій країні доведеться воювати з Німеччиною. І війна та буде страшною. Він так і казав: «Війна буде страшна!» Чому він робив такі висновки, я не розумів, але згадую, що аж до початку герцю з гітлеризмом Яків Єфремович сумно пророкував жахливу руїну з-за божевільної політики Сталіна.

Так щоднини розчахувалися дитячі душі, годовані водночас різними потоками інформації: один потік — фіміам у школах або з трибун, інший — у повсякденному житті: в хатах, на вулиці, в колгоспах, на полі. Така духовна всеїдність, безумовно, вела до спустошеності, байдужості, тотального, нескінченного страху. Формувалася істота демонічного типу: все дозволено, якщо міліція або прокурор не бачить. Совість? На тому місці, де була совість, виріс... Не можна красти? А ми не крадемо, ми беремо, бо все наше. Голові можна, комірникові можна, районному начальству можна, а мені — не можна? Ха!

Вікові ідеали, традиції перемішувалися, рушилися на землю, як і хрести та бані з церков. Я тепер дуже гостро розумію автора «Слова о полку Ігоревім», читаючи фразу: «Див обрушився на землю». Справді, як могли інакше пращури сприйняти жахливу інверсію духовного життя, коли візантійці нещадно викорчовували прадавні вірування, коли Дива — кумира Всесвіту, Духа Зоряного Дивокола — було оголошено поганським забобоном. І, як тоді, тисячу літ тому, з гордого праслов’янина, воїна Світовида-Дажбога, ліпили нікчемного грішника, раба божого, так і тепер — після проголошення найлюдяніших ідеалів — сутність людини перемелювалася в ніщо, в прах, в пару, в елемент слухняної юрми. Що ж це за історичні повтори, що за дивні цикли жорстоких уроків? Який іспит має скласти наш народ у космічній аудиторії великого учителя — Життя?

Урок Сталіна страшний. Та чи пішов він на користь народній свідомості? Будьмо гранично правдиві — ми вже не здатні тотожно засвоїти його. Протягом тисячоліть так багато втрачено вартостей, порушено такі глибоченні підвалини духу, що мільйони людей просто-таки не здатні бути суверенними душами, зберігати непідлеглість перед тиском обставин.

Урок Сталіна в тому, що мільйонні маси можуть бути зведеш до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями, механізмом влади.

Проте що ж таке влада ?

Пращури, котрі творили слова, ототожнювали Слово й Сутність. Влада означає: діяти влад, ладувати, тобто гармонізувати суспільні явища на благо кожного