Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

можливість бачити весь старий центр міста. Вчений ледве впізнавав його.

— Тут стояв оперний театр, — задумливо згадував доктор, дивлячись на руїни будинку, — Кенігсберзька опера… На її сцені співала партію Леонори славнозвісна Ліллі Леман, тут Адальберт Мацковський грав Гамлета. І ось що лишилося від опери…

Під колесами машини загуркотіли залізні плити розвідного мосту.

— Пам'ятаєте набережну Хундегат? — спитав Олег Миколайович.

— Звичайно. Як вона тепер називається?

— Мала набережна. Але залишилася, як бачите, тільки назва та води Прегеля.

Штраус глянув праворуч.

— Пам'ятаю… Тут були старовинні склади. Кожний мав свій герб на кам'яній плиті: бог торгівлі Меркурій, жінка з грудним немовлям, кит, що випльовує пророка Йону з свого черева, пелікан, який роздирає власні груди, щоб нагодувати малят, — емблема одвічної самопожертви… До речі, товаришу Сергєєв, можна мені поставити вам одне трохи делікатне запитання?

— Будь ласка. Я до ваших послуг.

— Мені хочеться спитати вас ось про що. Чого це ви та й інші російські товариші, з якими мені доводилося розмовляти, не тільки не приховуєте від мене всіх руйнувань, а навпаки, наче залюбки показуєте їх? Адже ви, мабуть, знаєте, який шум учинився з приводу цих руїн, скільки докорів, наклепів, скільки бруду ллють усякі там «Спілки за повернення у Кенігсберг» та інші організації профашистського напрямку.

Якусь хвилину Сергєєв мовчав.

— Чому ми не приховуємо руїн Калінінграда? Тому, що вони не з нашої вини, не ми призвели місто до такого стану, не ми затівали війну. Це головне. А крім того, коли вже тепер господарями стали ми — навіщо нам приховувати, з якими труднощами доводиться відбудовувати, відроджувати, наново створювати місто? Нехай усі побачать, яке нам дісталося господарство. Хай побачать, що ми з нього незабаром зробимо. Думаю, що через кілька років ми не згадуватимемо про руїни. У нас буде інший метод порівняння: ось який був старий Кенігсберг до війни, і ось який став наш новий Калінінград тепер. Я певен — порівняння буде на нашу користь!

— Я дуже вдячний, що ви мені показали місто, — тихо сказав Штраус.

Машина, обережно лавіруючи між купами щебеню, виїхала на. площу перед зруйнованим кафедральним собором.

— А могила Канта? Вона, мабуть, не збереглася? — знову, звертаючись чи то до самого себе, чи до співбесідника, сказав доктор.

Олег Миколайович обережно взяв його під руку:

— Ходімте.

Вони вибралися через проріз вікна на лівий бік собору,

Професор скинув капелюх. Сергєєв одійшов.

… Суворі чотиригранні колони рожевого граніту підтримували плоский дах мавзолею. Знизу ці колони були оперізані масивними металевими гратами старовинної роботи. Вузька хвіртка була трохи відчинена, і Оглянувшись на Сергєєва (той кивнув: «Прошу, будь ласка!»), Штраус трьома східцями піднявся до могили.

Вирізьблений з суцільної брили сірого каменю гостроверхий саркофаг лежав на постаменті з чорного мармуру. Над ним, на гранітній стіні лаконічний напис: «Еммануїл Кант». Трохи вище — табличка з російськими літерами.

— Тут написано, — не чекаючи запитання, сказав, підійшовши ближче, Сергєєв, — тут написано: «Могила Канта. Охороняється державою».

Вони постояли мовчки. Потім Штраус промовив:

— Я безмірно зворушений ставленням радянських властей до пам'яток нашої культури, особливо до могили Канта! Я знаю, що ви не поділяєте його філософських поглядів. Тим більше разючий ваш справжній гуманізм, тим він дорогоцінніший. Спасибі, товаришу Сергєєв.

— Ну, мені нема за що, професоре, — зніяковіло відповів той.

— Я дуже радий, що приїхав сюди, — сказав Штраус, — хоча боюся, що не виправдаю ваших сподівань. Навряд чи я знаю про янтарну кімнату щось таке, чого не знаєте ви. Єдине, що я можу вам порадити, це дуже уважно оглянути не тільки замок та бліндаж Лаша, але й собор. Роде розповідав мені, що в цих підвалах зберігалися церковні скарби, і чималі. Він міг скористатися з такого надійного укриття, розраховуючи хоча б на відносну недоторканність храму божого.

2

Сергєєв підвів опухлі від безсоння очі і уважно глянув на чоловіка, який сидів осторонь за невеличким круглим столиком. Офіцерський мундир німецької армії висів на його вузьких плечах. Над кишенями темніли сліди від орденських стрічок. Світле, трохи рудувате волосся було старанно зачісане на прямий проділ. Світлі очі — насторожені, недоброзичливі. Ніс — тонкий, з ледь помітним горбочком. Міцно стиснуті губи.

Олегові Миколайовичу на мить здалося, що він уже десь зустрічався з цією людиною. Але де? Трохи подумавши, вирішив: «Ні, не зустрічався. Просто… ну, тип такий, можливо. Тип гітлерівського офіцера, який виробився роками».

— Прошу розповісти про себе, — сказав Сергєєв.

— Добре.

Офіцер говорив коротко.

— Сванський Густав-Фріц. Народився в 1893 році у Східній Пруссії, безпартійний, освіта вища, походження — з селян, жив у Кенігсберзі. З 1914 по 1939 рік працював учителем, потім був мобілізований до армії в чині лейтенанта і призначений на службу до контррозвідки «Абверштелле». Майор. Брав участь у походах на Польщу і Францію, нагороджений двома Залізними хрестами і медалями. Контррозвідником служив на окупованій території — у Бєлостоці і Познані, потім мене перевели до штабу Кенігсберзького військового округу, де мав відповідальну посаду у відділі комплектування у той період, коли радянські війська готувалися до штурму міста і фортеці.

Сванський говорив стримано, підкреслюючи інтонацією офіційність розмови.

— Розкажіть, будь ласка, що вам відомо про перебування у Кенігсберзі в останні місяці війни гауляйтера Еріха Коха.

— О, я дуже мало знав про нього, адже я був лише рядовим офіцером штабу.

— А все ж таки?

— На початку 1945 року ставка гауляйтера містилася у Будинку радіо. Там перебував і фюрер міста — Вагнер. Потім Кох деякий час жив у своему маєтку в Юдіттен, це околиця Кенігсберга, знаєте? — Олег Миколайович кивнув. — Казали, що у нього були великі склади харчів, добре обладнані сховища. Але незабаром гауляйтер покинув цю резиденцію. Він сховався у селі Нойтіф, поблизу Піллау, на косі, де, згідно з чутками, завжди стояв напоготові призначений для Коха криголам.