Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

— Не знаю.

— Оце ж і він не знає. Думав-думав, на чому зупинитися, а тоді каже: «Кондуктором буду». — «Дурень, кажу я йому, невже в таку далину треба їхати, щоб на кондуктора вчитись?! А я так думаю, якщо вже до Москви їхати — то тільки для того, щоб у самого товариша Леніна вчитися. Оце найкраща наука! Не послухаєшся мене — не дам тобі свого благословення», — сказав я йому. Правильно зробив, га?

Старий був страшенно вдоволений своєю мудрістю. Насупивши брови й стенувши плечима, він кинув наостанку:

— Ну, годі балакати. Іди собі, і не зупиняйся на півдорозі. Ні, постривай!..

З мішка, що лежав біля порога, він витяг чималу диню, дістав з-за халяви чобота довгий ніж, розкраяв диню на скибки і найбільшу простягнув мені.

— На, погамуй спрагу!

Я взяв скибку і рушив додому. Диня була дуже солодка і соковита. Коли я вже був десь на розі вулиці, знову почувся голос старого:

— Оце й ти, як буде змога, їдь учитись, тільки саме цієї, справжньої науки.

— Гаразд, — гукнув я йому на прощання.

Додому я повернувся опівночі. Господиня, тітонька Султанпаша, не лягала спати, чекаючи на мене.

— Слава аллаху! — зраділа вона, побачивши мене. — А я оце журюся: може, ти вже й поїхав?..

— Хіба ж я міг поїхати, не попрощавшися з вами, — заспокоїв я стареньку.

— А хто вас знає!

Вона заметушилася і незабаром поставила переді мною вечерю — яєшню та чималу миску кисляку.

— Це я тобі наготувала, дитинко.

Я ум'яв усе, мов за себе закинув. Здається, оце тоді я востаннє в своєму житті зі смаком і охотою поїв домашньої страви.

Уранці я пішов на курси взяти остаточний розрахунок і попрощатися з колегами. Здебільшого то були старші за мене люди. Я відчув, що вони заздрять мені. Та незважаючи на це, наше прощання було теплим і щирим. Вони побажали мені щасливої мандрівки.

Коли я повернувся додому, тітонька Султанпаша попередила, що до мене прийшов якийсь чоловік і вона йому дозволила почекати в моїй кімнаті. Я переступив поріг. На стільчику, похиливши голову і склепивши повіки, сидів чоловік з довгими вусами.

— Ви до мене? — спитав я, чимось занепокоєний.

Гість підвів голову і ніби простромив мене поглядом примружених пекучо-чорних очей.

— Що ви хотіли? — спитав я ще раз, відчуваючи якусь дивну слабкість у ногах.

— Я приїхав на прохання вашого дядька. — мовив він хрипким голосом і, діставши з-за пазухи папірець, подав його мені.

Я похапцем розгорнув його і впізнав почерк дядька Алі.

«Бекджане, дитя моє, нещодавно я одержав твого листа, — писав він. — Але приїхати до тебе не можу, заважають деякі обставини, не до поїздок тепер. Ти знаєш, як я люблю тебе і тому певен, що ти мені пробачиш. Коли ж хочеш знати причину, що заважає мені приїхати, то ось вона: того самого дня, коли я одержав твого листа, мене виселили з Ургенча. Міське начальство конфіскувало будинок твого покійного батька разом з усім майном. Не чіпали тільки бібліотеки й того, що було у вітальні та на подвір'ї. Я не міг запобігти цьому лихові. За два дні до того сам я одержав звістку з Шавата. Власті присвоїли всі мої землі. Оце так, хлопчику мій, тепер ми з тобою жебраки. Що має робити людина, в якої все відібрали, яку позбавили навіть даху над головою? Іти поневірятися білим світом. Так я й учинив. Але я повернуся, повернуся, щоб порахуватися з тими, хто завдав мені цього приниження.

Власті кажуть, ніби я бай, ніби п'ю кров бідняків. А чим же тоді завинив перед людьми твій батько? Адже він усе своє життя піклувався про вдів та сиріт. Часом навіть сам не мав чого їсти, проте знаходив можливість нагодувати бідолах. А моя покійна сестра, твоя безталанна мати! Якої шкоди могла завдати вона цим нікчемним обдертюхам?! Коли я про все це згадую, мені хочеться тікати світ за очі. Перше ніж покинути Ургенч, я зайшов на цвинтар, запалив світильники на могилах твого батька й матері. Ось піду я, і не залишиться людини, яка могла б їх доглянути. Бекджане, дитя моє, твій батько дуже хотів бачити тебе освіченою людиною. І багато чого сам тебе навчив. Зрештою ти вже й тепер доволі освічений хлопець. Хіба цього мало для людини? Я розумію, ти вже дорослий, сам знаєш, що тобі треба робити, як далі жити. Проте, коли б я був на твоєму місці, я б не поїхав до їхньої Москви. З пошани до пам'яті батька іі матері, до їхніх загублених життів. Нехай туди їдуть ті, хто не вартий мізинця. Опріч того, мушу тебе попередити, це буде дуже небезпечна подорож. Поки доїдеш, бозна-що може скоїтися в дорозі.

Якщо схочеш мене побачити, звернись до чоловіка, який передасть тобі мого листа, він допоможе тобі дістатися, куди треба, або спитай дорогу в шевця Бердара, що сидить на ургенчському базарі».

Я почував себе так, ніби в спину мені вгородили кинджал.

— Де зараз мій дядя? — спитав я у незнайомця.

— В дорозі, — відказав той, не змигнувши оком. — Якщо хочете, я вас до нього доправлю. На це піде два дні.

— Два дні?!

— Так.

Я не знав, що мені діяти, на що зважитись. Чоловік підвівся з місця і попередив:

— Я буду на базарі. Коли щось надумаєте, знайдете мене там.

Він вийшов з дому, а я все стояв мов укопаний. Нарешті прийшов до тями й побіг до школи, де містилися наші курси. Я згадав, що в нас є транспорт — гарба з конякою і свій арбакеш. Я випросив у нього коня і, не заїжджаючи на базар, поскакав в Ургенч. Надвечір дістався